3.

Зрештою, ми погодили нюанси моєї роботи, проживаннята й всього взагалі.Я пірнув в болото рутинної роботи. Люди приходили та йшли,приносили свої проблеми, а я казав свої думки про той чи інший випадок.
Найбільше мені запам'ятався випадок з вбивством в готелі "Жорж". Це був звичайний день (того разу, я був схожим на сестру Алевтину - захований за купою паперів на столі, в бібліотеці Львівського осередку Конгрегації віри), який підходив до кінця.
Двері, із червоного дерева, відчинилисяі на порозі постав отець Матеуш, поряд з яким стояв чоловік в строгому костюмі і капелюхом в руках. Чоловік був маленького зросту, з темним волоссям, зачесаним назад із застосуванням бріоліну. Матеуш посміхнувся, я кивнув та похмуро встав зі свого місця. Священник, за звичкою, відкашлявся та поволі промовив:

- Добрий вечір, брате Казимире... 
Я кивнув, даючи знак своємудругу, щоб він продовжував. Він вказав рукою на чоловіка поряд та продовжив:
- А це сеньйор Вітеллі... Директор готелю "Жорж".
Я подивився на Вітеллі та посміхнувся, закивав що розумію, що властне, мені дуже приємно. Священник видихнув та почав розповідати про те, що в одному з номерів вбили одну молоду особу. Вбивцю, нажаль, не знайшли. Тіло було передано родичам, але з того часу, жити на цілому поверсі не міг більше ніхто.
Саме з цієї причини сеньйор Вітеллі зайшов сьогодні проконсультуватися, дізнатися що з цим робити.Католицька церква провела розслідування. Це була душа Катежини Висоцької.Всі докази зійшлись на Вітеллі. Він кохав юну Катежину палко,пристрасно. З часом, він почав залицятися до неї, і так відверто,що це могло здатися на диво неприємним і не культурним, що дівчина грубо відмовила йому в його домаганнях. Він дістав свій револьвер та застрелив її,прямо в номері який, він надав Катежині безкоштовно.Церква повідомила владу. Револьвер та чотири набої знайшли в йогока бінеті. Вітеллі повісили.
Так і йшли справи, швидко та без вихідних, на виснаження. До травненової ночі, коли мені захотілось покинути келію, де я жив, та проникнути до підземелля Львова.
Та ніч була спекотною, я відчинив маленьке віконце, яке виходило на Городоцьку. Свіже, наповнене запахом квітів повітря, наповнило мене. Але тут треба пояснити чому я вирішив обстежити то підземелля. Рутина, в яку кинув мене єпископ, була дуже гнітюча. Я не знав що мені робити, радників я не мав, окрім отця Матеуша. Але коли я наважився піти туди, я не знав що кою. Розуміння прийшло до мене пізніше.
Я просто зв'язав простині та спустився по ним до низу, пішки направився до центру. Листя, яке ледь встигло вирости (а було воно соковите та насичено-зелене), пахло свіжістю. Я йшов та сам собі посміхався. Я просто гуляв вулицями Львова (в монашому вбранні та обітами вічними, що встиг прийняти) як колись. Проте вбрання вже мав не таке розкішне.
Не встиг я озирнутися, як опинився біля костелу Єзуїтів. Я пройшов через Площу Ринок, де на вулиці лишилися тільки самі роми. Я прослизнув повз та направився до костелу, пройшовши повз,підійшов ззаду до дверей, що вели до підвалу. Але біля них стояв монах, на цей раз домініканець, озброєний гвинтівкою.
- Слава Ісусу Христу, брате, - тихо промовив я.
Монах стрепенувся, перезарядивши зброю, але видихнув та промовив сердито:
- Брате, я тебе ледве не підстрелив, що ти тут робиш?
- Я прийшов оглянути підвалта ту діру у стіні... - той монах лед вевстиг вимовити якусь репліку, та я продовжив: - За наказом єпископа Бандурського, звісно.Я брат Казимир Бжежинський... Чув?
Монах випрямився, кивнув мені та промовив:
- Вибачте, отче, я не знав... Але чому так пізно ви вирішили оглянути провалля?
Я зітхнув та лукаво поглянувши на брата, театрально промовив:
- Це з метою конспірації, брате. Це таємна справа Ватикану... Я маю говорити, що питання з розбором завалів в підземеллях Львова досі не вирішене? - молодий монах злякано покачав головою.- Тому відчиняй ці двері і дай мені пройти. І ніяких "але" я чути не хочу.
Тремтячими руками монах-домініканець відчинив двері, протягнувмені гасову лампу, яку мав при собі, пускаючи мене всередину.
- З Богом отче...- тихо промовив він.
Я озирнувся, посміхнувся та промовив:
- На Віки Віків... - перехрестився та увійшов всередину. 
Я дихав спертим, сирим повітрям. Я йшов повільно повертаючи, не боячись загубитися, лампа не дуже допомогала, з'їдаючи велику кількість повітря, якого і так було замало.
Та нарешті я дійшов до глухого кута. Справа та зліва були підпорками розперті стіни. І з лівого боку було видно закладену цеглою діру, відносно свіжу, було видно гострі кути дірки в стіні.
Та за мить, повітря стало густе, як крем, тіні з кутків піднялися,стіна затряслась,хруснула та провалля відкрилося, цегла захрустіла та впала, відкриваючи кудись прохід.
Підвалом пронісся регіт. А ще за мить, посеред коридору, постав монах в сірій сутані, із паском-мотузкою. Він мав довге сиве волосся і такуж бороду. А обличчя було сухе, чорне, як у мумії,з сухою шкіроюта кривим довгим носом. Очей не було видно, але я побачив, чи то мені так здалось, два червоних вогника там, де мають бути очі. Здалось також, що я побачив саме пекло в його очах та страждання всіх грішників. Мене наповнив страх.
Старий монах розсміявся та промовив, тихо, але сухим як пергамент голосом:
- Казимире... Ти тут... Ти тут... Я чекав довго, щоб хтось мене відвідав... Aле ти це зробив першим. Таємна справа Ватикану... Ти збрехав хлопчині. Як і собі…
Я знову почув регіт. З діри подув вітер і я побачив як щури почали вибігати з провалля в стіні. Вони наповнили все навкруги, терлися своїми теплими тілами об мої ноги. Покусуючи мене. Я захрипів,намагаючись кричати. Але крик застряг в моєму горлі.