2.

Сказати що мене здивувала ця обставина, не сказати нічого, я втратив дар мови. Отець Матеуш і єпископ Бандурський провели мене до кабінету, який ховався за стелажем з книгами. 
Тут вони почали задавати питання - як та при яких обставинах я потрапив до лікарні. Питань було стільки, що мені стало погано і я попросив води. І питання полетіли в мене ще з більшою силою. Я не хотів підставляти бідну Марію, але довелося сказати, що саме вона була моєю лікаркою, яка вела мене ці роки. Коли я дійшов до цієї частини, єпископ Владислав спочатку змінив посмішку на строгий вираз обличчя, а на останок - на вираз ненависті та презирства.
Постала тиша, що задзвеніла струнною в повітрі, так сильно, що можна було затискати вуха. Отець Матеуш видихнув та порушив тишу,промовивши:
- Це є злочин... 
Він подивився на мене поглядом повним жалю.Кивнув та продовжив: 
- Але це все лишилося в минулому... Що ж, Бог дав вам сили це все перенести з мужністю. Це і мені надає сили,пане лікарю.
Єпископ кивнув, врешті-решт посміхнувся та, склавши на грудях руки, промовив:
- Ми тут з братами вирішили запропонувати вам роботу... - він поглянувна отця Матеуша, той кивнув і єпископ продовжив: - Робота нервова,проте не за вашим фахом. Ну майже не за фахом...
Матеуш перебив Бандурськогота додав:
- Зараз ми не вимагаємо від вас дати згоду... Вам треба прийти в себе. Гадаю, що Стрийський парк, разом із свіжим повітрям, дасть вам змогу прийти в себе.
Я кивнув, відпив води зі cклянкита промовив:
- У мене лише одне питання... Де сестра Алевтина?
Матеуш подивився на Бандурського, той серйозно кивнуві священник промовив:
- Нажаль, сестри Алевтинивже немає з нами. Вона померла позаминулої весни. Мені шкода...
Я кивнув. Це все що я міг зробити...
Отець Матеушта ще двоє похмурих монахів провели мене крізь Стрийський парк, Стрийською вулицеюта до Личаківського цвинтаря. Ми пройшли крізь все кладовище та звернули в бік, де ховали священнослужителів. Ось і гробовець із похованнями монахинь. Моє сердце почало вистрибувати з грудей. Мене підвели до одного гробовця, коло якого була купа квітів та лампадок. На плиті було написано багато імен.Також було написано й ім'я: "Алевтина Ковальска, MP".
Я поклаводну білу троянду на маленькі сходи коло гробовця.Святі отці перехрестилися, а я ковтнув ком, який застряг в горлі.Мені стало так боляче, на одну мить, що захотілося кричатита плакати, так сильно, як ніколи до цього. Але я втримався.
Так само разом, ми дійшли до монастиря.Ця ніч була довгою. Я ходив, димів цигаркою, крутився з боку набік.
Наступного дня отець Матеуш чекав мене біля моєї кімнати.Я тільки-но встиг вийти за двері, як він звернувся до мене,з дивною посмішкою на обличчі:
- Добрий ранок, Казимире,маю вас провести до їдальні. Там брати вже поїли, тому вона пуста. На майбутнє, хотів би попросити, виходити разом з усіма на сніданок.
Я здивовано кивнув. Він повів мене безкінечними коридорами монастиря. Врешті-решт вивів мене до важких дверей, які він відчинив, пропускаючи мене всередину першим.Це була велика зала, де стояли столи, коло яких стояли довгі дерев'яні лави. На кожному столі стояв кошик для хліба.Десь із задньої кімнати вийшла монахиня та винесла гречану кашу, стегно куряче смажене, а на маленькій тарілці - кислу капусту з лісовими ягодами всередині.Я не встиг зрозуміти, як це було з'їдено. А отець Матеуш сидів навпроти та крутив розарій в руках, аж поки я не доїв. Він подивився на мене та досить м'яко промовив:
- Я бачу ви доїли...- він відкашлявся та продовжив: - Ми маємо розмову, Казимире...
Я кивнуві священник продовжив:
- Єпископ Владислав надав вам багато прав у монастирі...Хоча ви навіть не послушник. Він не вимагає від вас дати відповідь на запропоновану вам роботу. Як він каже, що те, що ви зробили для Католицької церкви в минулому, досить, щоб ви спокійно жили у монастирі, спокійно до кінця життя... Але є я...
Я зітхнув та запитав:
- Що саме за робота?
- Єпископ Владислав... Він новатор. Можливо єдиний на цих теренах.Він придумав, що має бути свого роду агенство    по  розслідуванню паранормального. У межах Львова.
- На скільки я знаю, є Конгрегація віри? Нащо тоді я?
- Новація Святійшого отця це одне. Але нам потрібна людина, яка скажеде є правда, а де ні. Людина, яка розбирається в медичній сфері. А коли постало питання що робити, бо такої людини ми немаємо... Бог послав нам вас. Коли я вас знайшов, я йшов з церковної наради.
Я замислився. Переді мною постало стільки перспектив. І попрацювати з тим, що більшості не дано. Дивна посмішка постала на моєму обличчі.Що вводило у подив мого друга. Я витримав паузуі повільно проговорив:
- Гадаю, отче, що мені це цікаво...- священниквідкрив ширше очі від здивування, а я продовжив: - Тому, не можу не погодитися, я принаймі спробую, хоча непевний в тому, що я вам підійду.
Священник розреготівся та промовив:
- Гадаю підійдете. А ще... Для вас єпископ Владислав приготувавдещо на кшталт кабінету. У себе в будиночку... Коли ви повністю відпочинете, я вам його покажу.
Я кивнув. Матеуш,за своїм звичаєм, встав мовчки та поволі пішов геть, лишивши мене з моїми думками наодинці.