S.P.

"І тут Аліса, прослідкувавши за Білим Кроликом, впала в глибоку нору..."
Льюїс Келор

Власне, мене знайшли тільки через годину. Я був голим абсолютно,змерзлим до пів смерті, але живим. Я прокинувся в світлій кімнаті,і тільки за хвилину зрозумів, що я прив'язаний до ліжка. Я спробував звільнити руки, але марно, так само марною була спроба поворухнути ногами. Озирнувся. У мене впало серце. Лежав я в палаті і мене зафіксували на ліжку, ще й під гнітом.
Мене поклали в лікарню в якій я ще вчора працював, і тепер мене всі вважали божевільним. До мене навідалась і Баліцька. Вона розповіла, що мене знайшли в маєтку "Півонія", в якому чотирнадцять років як ніхто не живе, і він стояв пустим. Також, я дізнався, що обіймав муміфікований жіночий труп. А коли люди намагалися мене підняти, я намагався вдарити любого, хто намагався підійти ближче. В свою чергу, я спробував розповісти що зі мною сталося в тому маєтку за ніч. Але Марія не повірила мені. Вона лише підійшла та поцілувала мене в щоку, окропивши мене слізьми. Та вийшла з палати. Я намагався докричатися, до хрипоти. Але було марно, замість неї до мене впалату зайшла сестра Алевтина та набравши галопередол в скляний шприц, зробила ін'єкцію. За мить я заснув.
На той час, я не знав скільки часу я провів в лікарні. Але мої будні перетворилися на пекло, де з ранку (коли відбувався відлив і металеві свої оголялися на зустріч сонцю що сходило) я відкривав очі, мене вели в спільну кімнату, моя нижня щелепа падала донизу і слина капала на штани. Ввечері мене вели назад до палати, кололи (це було часом, коли був прилив і свої затоплювалися солоним морем)галопередол, я засинав, так продовжувалося довго. А потім мене вели до Баліцької в ординаторську, де я намагався довести їй що було насправді, але вона не вірила мені. Це ставалося раз за разом.З часом я перестав рахувати дні. Я просто робив все, що від мене вимагали. Я переконував Марію до того дня, поки не побачив на її пальці золоту обручку. В той день померла якась частка мене. В той день, я перестав намагатися переконати когось в тому, що сталося вмаєтку "Півонія", насправді сталося.
В час просвітлення я подружився з колишнім священником, якого я, власне, і посадив під замок. Андрій. Зрештою, вислухавши мою історію, він відкрив мені місце із книги Вітовта, де була описана історія про чаклунку Сару і про її сімох чоловіків, які були принесені в жертву демону. Я зрозумів що це і є та сама Сара.
І ось, одного зимового дня, вдягнений як останній бідний чоловік Львова, я вийшов до фоє, де, здавалося нічого не змінилося. Але на пості медсестри сиділа вже інша жінка, але не в монашому костюмі, а в білому халаті як в лікарів. Вона подала мені виписний лист, я пробіг його очима і здивовано запитав медичну сестру:
- Сьогодні сьоме січня 1924 року?
Медсестра уважно подивилася на мене та кивнула і, як Алевтина, мовчки опустила свій погляд в папери, які вона приводила до ладу.
Я зрозумів, що пройшло десять років з того часу, як я вперше сюди потрапив, і вісім років, як я опинився хворим нової психіатричної лікарні Львова.