8.

Я ледве витримав три дні, які наказав чекати монсеньйор Владислав. Ніяк не міг, як дитина, всидіти на місці. І ось, я вже стояв на Личаківському цвинтарі, де двоє робітників кладовища, ломами розкривали сімейний гробовець Патковських. Я дивився як дістають труну зі склепу. Прикриваючи свої обличчя хустиною, чоловіки загрузили труну на воза.
Ті самі чоловіки поклали її в лабораторії, на заздалегідь прибраному столі. Лише світло сонця, яке сідало, відбивалося від покритої лаком труни. Я ходив навколо,це для мене було як подарунок, який я боявся відкрити. Зрештою, я не витримав та побіг коридором повз Алевтину, яка тільки похитала головою. Я різко відчинив двері ординаторської, де сиділа Баліцька, яка здивовано поглянула на мене.
- Привезли тіло Патковського! - тяжко дихаючи, з радістю дивлячись на Марію, промовив я.
Тут вже вона підскочила та побігла до лабораторії, ледве незбивши з ніг стару монахиню. Ми забігли в приміщення. Баліцька швидко одягла гумові рукавиці та маску на обличчя. Удвох ми відкрили труну, кімната наповнилася солодкувато-яєчним запахом розкладання. Ми зазирнули всередину, де під покривалом із жовтого шовку, можна було роздивитися контури чоловічого тіла. Ми швидко відкинули ковдру і переклали тіло на металевий стіл, а під голову підклали дерев'яну подушку.
Його обличчя набуло кольору церковної свічки, роздулося, втративши людський вигляд. Ми провели розтин. Так само як нас вчили в університеті. Y-образний розріз та такий самий шов. Все як по підручнику. Ми шукали що-небудь, за що ми могли б зачепитися, але ні, все марно. Не було слідів отрути ні в шлунку, де назавжди лишилося не перетравлене м'ясо з овочами, а ні в плазмі.Але було видно, що помер він не із звичайних причин, він помер в наслідок дуже сильного виснаження. Проте доказів того не було. На цьому все. Ми зайшли в куток.
Ми з Марією почали вкладати тіло чоловіка в труну, як лабораторією прокотився стук, двері відчинилися і на порозі постала сестра Алевтина, яка швидко випалила:
- Лікарю Бжежинський... О Боже, що це є?
Монахиня притиснула руку до носа, скривившись як стара жаба:
- Чим це тхне на всю лабораторію? Ви що відкривали труну з покійником? Та ви затхнете усю лікарню, заради Матері Божої... Цього робити не можна...
- Сестро Алевтино, що ви хотіли? - зло шикнув я.
Монахиня зблідла, закашлялася та ледве промовила:
- До вас, лікарю, Сара Брага. Вона в ординаторській.
Із цими словами, вона вискочила з приміщення. Я поглянув на Марію, вона кивнула, миючи руки. Одягнувши піджак, я пішов коридором до ординаторської.
Я швидко відчинив двері ординаторської, зайшовши, побачив жінку, всю в чорному, яка сиділа навпроти мого столу. Вона була гарна, сексуальна, як та, кого ти будеш жадати, але не кохати, худа, з солодким шлейфом парфуму.
Я дістав сигарету, затиснувши її зубами і підкуривши запалничкою, пустив кільце диму вгору. Я неспішно підійшов до свого столу, сів, подивившись на жінку та затягнувшись, так само неспішно сказав:
- Вітаю, пані Саро...
- Вітаю, пане лікарю, я прийшла до вас...Так, мене звати Сара, прізвище моє...
- Я знаю вас, пані Саро, чим зобов'язаний вашому візиту до мене? - грубо запитав я.
Жінка з подиву підняла на мене очі. Я, в свою чергу, холодно дивився на неї.
- У мене є проблеми... - вона відкашлялась. - Ті що понижче... Сексуального характеру...
І тут я відчув стійке відчуття дежавю. А ще, я зрозумів дещо, так само швидко, і вирішив одразу діяти, поки був шанс, випустивши кільце диму, 
я промовив:
- Я перепрошую, пані Саро... Я зараз трішки зайнятий... Але якщо ви запросите мене до себе, скажімо, на горня кави... І там ви мені все розкажете... Як вам?
Сара посміхнулась, закивала і солодким голосом відповіла:
- Це було б дуже добре...
Вона ще більше посміхнуласья, з виду, дуже гострими зубами, і здалося на мить, що запах парфуму став сильнішим. Я ковтнув та відповів:
- Ну тоді домовилися.
Із цими словами жінка підвелася та пішла геть, зачинивши за собою двері.

                                           *****

Наступний день видався для мене досить тяжким. Встав я досить рано, незважаючи на те, що була субота. Я вийшов на балкон, де відкривався досить гарний вид на Городоцьку, яка швидко будувалася. Свіже зимове повітря наповнювало мене сильніше ніж можна було б собі уявити, здавалося, надавало сил, бадьорило більше найміцнішої кави.
Я дістав папіросу, запаливши, замислився про всещо зі мною сталося за останній час: від смерті мого вчителя до випадку з Патковським. 
В той час, я не думав про провалля у підземеллях Львова. Вважав це не суттєвим, малозначним. Як я тоді помилявся. Я зрозумів це набагато пізніше. Але було вже надто пізно. 
Я не помітив того, як цигарка дотліла та почала обпалювати мені пальці, я випустив недопалок, який полетів у сніг, де зробив глибоку темну дірочку. Я вдихнув морозне повітря і сам собі проговорив - що саме час йти, якщо зібрався. Я взяв капелюх, пальто та вибіг з будинку, не закривши на замок двері та відчинивши навстіж браму, побіг по Городоцькій в напрямку маєтку "Півонія". Я біг що мав сили, біг і мені самому здавалося, що сніг під моїми ногами мені не заважав.
Я не помітив як опинився біля брами маєтку "Півонія". Я стояв і дивився на гарний двоповерховий будинок із класичною вікторіанською архітектурою, білими колонами, садом та ставком, який можна було роздивитися крізь ковану браму. Я дивився і тяжко дихав, серце вискакувало з грудей від того, що я підійшов впритул до розгадки цієї таємниці.
- Казимире... - я почув хрипкий жіночий голос у себе над вухом.
Я сіпнувся (десь всерединія навіть злякався) та розвернувся. Біля мене стояла Марія. Вона так само як і я, тяжко дихала, але від того, що хвилювалась за мене.
- Ти точно збираєшся туди йти?- все так само схвильовано запитала мене Марія. 
Я кивнув. Вона серйозно подивилися на мене, а потім промовила сумно та тихо:
- У тебе є лише доба... А потім, я та представники влади завітаємо до маєтку "Півонія"...А ще, я хотіла побажати удачі... І певно ще...
Тут вона підійшла впритул до мене, нахилилась і, торкнувшись своїми губами моїх, поцілувала мене.Я мав відчуття немов я падав кудись донизу, на поле повне ромашок, диких троянд та чебрецю. Мені намить здалось, що час зупинився від тепла та ніжності, що я відчував.Відсторонивши губи від Марії, я поглянув на неї та промовив:
- Це було досить неочікувано...
- Я знаю... - перебивши мене, промовила Баліцька.- А тепер йди, поки я не передумала і не дала тобі копняка.
Я розсміявся та штовхнув браму, розвернувшись спиною до Марії, мовчки пішов тропою, протоптаною в товстому шарі снігу.
Я підійшовдо старовинних дубових дверей та два рази постукав молотком.І тут почав плити час. Дуже повільно. Наче пройшла ціла вічність.Мені здалося, що температура повітря впала на декілька градусів. Десь всередині будинку почулися кроки, які відлунням лунали з усіх сторін. Клацнув замок і двері відчинились. На порозі стояла Сара. Та сама фатальна жінка. Вона була вся в чорному - сукня, яка ледве доходила до колін, хустка із чорного мережива на голові.Я відразу відчув приємний запах квітів,яким тягло від неї. Сара подивилась на мене та посміхнулась, недоречно в цей час, своєю сексуальною посмішкою, та промовила:
- Пане лікарю... Я якраз вас чекала. Прошу вас, проходьте.
Я посміхнувся у відповідь та зайшов в хол. Стукнули двері. Вона досить близько наблизилась до менета, схопивши мене за руку, повела коридором. Повернувши направо, я опинився у невеличкій вітальні коричнево-золотистого кольору. Я йшов вслід цій жінці(хвойді). Сів на канапу, биту кийським шовком.
Постала тиша, що давила на вуха. Така сильна тиша, що почувся дзвін у вухах, як дзвін міді, по якій чимось вдарили. Від тиску я щулився, а вочах з'явився туман. Але за мить почулися кроки. А десь з тієї самої сторони, повіяв протяг, який приніс з собою сильний запах білих троянд і весняного чебрецю. За мить, на порозі вітальні, з'явилася господарка - Сара Брага, вона сперлась об нішу дверей. Була вона вдягнена в чорний будуар, де уважний спостерігач міг роздивитися все щойому було треба. Запах посилився, Сара Брага промовила по-польськи, з сильним румунським акцентом:
- Пане лікарю... Нарешті я можу з вами поговорити...
Я посміхнувся і уважно подивився на жінку, яка швидко пройшла кімнатою та присіла навпроти мене. Я ще раз подивився на неї і неспішно промовив:
- Я дуже радий, пані Саро, що можу вам допомогти, це моє покликанняяк лікаря...
- Розумію... - вона закусила верхню губу та продовжила: - Я можу вам щось запропонувати, лікарю?
Подивившись на неї, я замислився на одну мить і відповів:
- Дякую дуже, але, певно, наданий час, я гадаю це зайве...
Жінка розсміялась, подивилася на мене та, склавши ногу на ногу і вульгарно оголивши стегна, відповіла:
- Дуже дарма...
Сара знову розсміялась,та дуже сильно, настільки,що шибки затремтіли, а я закрив руками вуха, та вона закричала на мене, оголивши дрібні гострі зуби: 
- Але ти лишишся... Ааа... Хочеш того або ні...
І я втратив свідомість. Я полетів кудись до низу, так далеко вниз,як в якусь бездонну криницю. Я не міг сказати скільки це тривало,але і зараз не можу сказати того. Прокинувся я вже 
коли було темно. Я лежав під ковдрою, голий, а в комині горів вогонь. А поряд я відчув квіткову суміш і торкання теплих рук.
Я підскочив, схопивши ковдру і прикривши себе нижче пояса, став відходити спиною до виходу. Сара була вдягнена в прозорий,білий будуар. Вона йшла і на мить здалося, що вона горить в комині. Вона посміхнулася своєю гострою посмішкою та промовила: