7.

Я відчинив двері та визирнув в коридор, який наповнив, як річку на весні, натовп священників різних рангів. Очолював це"паломництво"архієпископ Владислав Бандурський. Він вийшов впередта посміхаючись, промовив:
- Добрий день, лікарю... Власне, як і обіцяв, я привів тих... Однимсловом, ви самі подивитесь. Але я привів представників духовенства.Ті священники служать в специфічному церковному ордені, яким у Львові завідує Матеуш Бловацький... Отець Матеуш, де ви?
Розштовхуючи інших, вперед вийшов священник в чорній сутані та білій кавалерці (символ цноти та бідності священника), він був середнього віку, худий та блідий, а під очима мав сірі тіні.Священник втомлено подивився на мене та запитав:
- Що перед оглядом, вам пане лікарю, треба знати про братів які постраждали?
Я ковтнув комок у горлі, та опанувавши себе, проговорив:

- По-перше, я прошу вас, отець Матеуш, монсеньйора та постраждалих братів пройти в ординаторську... І там ви зможете все розповісти. Я огляну їх і лікарка Баліцька мені допоможе.
Бловацький уважно подивився на мене, кивнув та підняв руку, вказуючимонахам пройти в ординаторську. 
Я зайшов першим, притримуючи двері,пустив всіх інших, перший був Бандурський, потім Бловацький та купа монахів, які вели трьох священників в подертих сутанах, із чорними мішками на головах, зв'язаних тяжкими ланцюгами. Тим часом Марія, з блідим обличчям, встала із-за столу, та як у трансі,кивала кожному незнайомому їй чоловіку.
Я зачинив за всіма двері та пройшовши повз, сів за свій стіл, даючи знак Марії, що вона також може сідати на своє місце. Вперед знову вийшов отець Матеуш та, відкашлявшись, тихо заговорив:
- Ці троє... Вони мали виконувати завдання по вивченню підземель... -він поглянув на них та дав знак монахам, які зняли мішки з голів закованих чоловіків. - Але, пане лікарю, цікавість була більшою за них... І вони, на своїх чергуваннях, стали вивчати...
Тут він немов би схаменувся та подивився на архієпископа, той кивнув і Матеуш продовжив:
- Вони стали вивчати те провалля, яке відкрилося... Перший з них,це був ось він... - він вказував на самого старшого з тих святих отців. - Андрій Дамчук... Він був поставлений біля цього місця, з єдиною метою - не допустити когось в це місце. Проте цікавість його була більшою за обітниці.
- Матеуш, я тебе прошу, - архієпископ іронічно посміхнувся.
Священник видихнув та продовжив:
- Одного вечора він взяв палку, шмату та зробив смолоскип. Він непопередив про свої наміри нікого і вночі, він проліз в те провалля. Власне, його знайшли біля провалля, з великим укусом наруці... Без свідомості, з гарячкою...
Я в свою чергу тільки і встигав заповнювати бланк Андрія(колишнього священника), забруднивши руки в чорнила. А отець Матеушвсе говорив та говорив. В одну мить, я перетворився на станок по заповненню бланків хворих.
Здавалося, він цілу вічність розповідав про те, що сталося із священниками. Я уважно подивився на трьох зв'язаних людей і мені вголову прийшла цікава думка, я підняв руку до гори (як в школі) та промовив досить швидку, поки отець Матеуш набирав повітря в легені:
- Я перепрошую, отче... 
Священник здивовано подивився на мене, розкривши ширше очі.
- А чи можна розв'язати цих людей?
Матеуш, здавалося, злякався та відсторонився від мене. Вперед вийшов монсеньйор Владислав та спокійно, але наполегливо промовив:
- Я б хотів наголосити ще раз, пане лікарю, його не можна розв'язувати та й взагалі рухати, ну... - тут він запнувся та подивився на мене оцінюючи, потім продовжив: - Принаймні в громадському місці... Та взагалі,їх не можна утримувати в звичайній палаті, а тільки в ізольованій.
Я посміхнувся на цей випад старого священника. Але це викликало більше питань а ніж, як могло би здатися на перший погляд,відповідей.
За допомогою Марії, я врешті-решт закінчив оформлення трьох нових хворих. Тим часом, поки я закінчував з хворими, Алевтина приготувала три нові, які ніколи не використовувалися, м'які кімнатита сорочки для стримання.
Священники схопивши хворих під руки, потягли в сторону кімнат з м'якими стінами. Чоловіки, здавалося, не були проти, а просто йшли, але рівно до того моменту поки брати, які їх супроводжували, не зняли з них окови. Мені запам'ятався саме брат Андрій. Ні імен, нічого, окрім цього страшного монаха. Коли окови пали на підлогу, священники ледве їх заштовхнули в кімнати та закрили за ними двері.
За мить коридор був пустим, лишилися стояти тільки я та архієпископ Бандурський, який дивився в кругле маленьке віконце в дверях палати. На мить він відвернувся, швидко, немов боявся що хтось побачить, перехрестився. Я і собі подивися в те маленьке віконце для спостереження.
Моїм очам відкрилась страшна картина: Брат Андрій сидів навприсідки та гарчав як пес, ричав як дика тварина. Він (а скоріше воно) підскочив, наче зрозумівши та почувши мене, до самих дверей, гиркнувши, показавши темні гнилі зуби, забив руками в двері. Я відхитнувся і мені здалося (я майже був в цьому певний) на одну мить, що очі в нього замерехтіли червоним як кров світлом. Мені нічого не залишалося як відхитнутися. Я подивився на Бандурського, який стояв біля вікна, сумно дивлячись кудись за горизонт. Думка, яка прийшла мені в голову, дала мені відповідей більше як наполовину питань, які мав. Я просто підійшов до архієпископа і промовив:
- Монсеньйоре, я перепрошую, ми можемо поговорити?