6.

Я сидів в ординаторській та палив цигарку. Дим потроху заповнював приміщення, а я думав про те що сталося за останню добу і поведінку Патковського. Він поводив себе дуже дивно і було явно, що він мав дуже сильне виснаження, як нервове, так і психологічне.Чоловік мав також галюцинації, і схоже на те, що він їх бачив і підчас прийому.Але я ніяк не міг зрозуміти, як він з дуже сильним виснаженням,міг бігти та стрибати, та ще настільки швидко. 
Я затягнувся сигаретою та випустив стовп диму з ніздрів, зняв піджак та жилетку, закотив рукава білої сорочки, загасив сигарету в попільницю та подивився на годинник: 00:00 забив годинник.
Архів знаходився в кабінеті лікаря Липинського. Точніше сказати, у маленькій кімнаті в самому кабінеті, вже набагато пізніше, я переніс його в підвал. Я відчинив двері та пройшов повз пост головної медичної сестри, Алевтина, звісно, повернулася до монастиря та давно вже спала. Я повернув в темний коридор, який вів саме до кабінету Липинського.
Мені стало трішки не по собі, як згадав, що мені треба йти через кабінет мого вчителя, але я вибору не мав. Я йшов акуратно, ледве, важко сказати через те, що мені було страшно, чи через те, що десь щось зупиняло мене. Мої кроки лунали десь далеко в пустому коридорі, а шлях освітлював місяць. Ідучи, мені навіть здавалося, що цей шлях я не зможу подолати.
Цілий рік сюди ніхто не заходив. Коли я дійшов до тих самих лакованих дверей, вони і досі були опечатані, моє серце упало донизу, як в той страшний день. Я зірвав печатки, які перекривали мені шлях до кабінету. Відчинивши двері, на мене пахнуло спертим повітрям. Я зайшов всередину, увімкнув світло. Мені постала досить печальна картина: всередині все було покрито товстим шаром пилу, павутина висіла в кутках, а шкіряне крісло було повернуте до вікна, так само як і коли там сиділо те, що колись було Лиипинським. Мені, на одну мить, стало дуже сумно. Але врешті-решт сюди прийшов не для того. Я пройшов повз письмовий стіл та уперся в двері, що вели до кімнати з архівом.
Відчинивши двері, я постав перед поличками, де архів стояв в алфавітному порядку, особисті картки хворих та й взагалі вся інформація. Я почав гортати, рискати, шукаючи знайоме прізвище. Я шукав. Не знаю скільки часу то зайняло, але мої руки були перемазані пилом, а зі скроні стікав піт.
Я знайшов потрібну мені картку. Нарешті згадав як звуть ту фатальну жінку: Сара Брага. Я подивився на дату заповненняі, від жаху, в мене пересохло в горлі. Та не встиг я подумати про це, як в кутку кімнати я побачив Липинського, на саму лише мить. Але мені стало ясно - це незовсім був і він, від очей нічого не залишилося, а м'язи та шкіра злазили пластами, я навіть відчув трупний сморід що йшов від нього. Щелепа трупа відкрилася та воно хрипким голосом промовило,прокрекатало:
- Не ходи в маєток "Півонія".

                                       *******

Я не дуже пам'ятаю як потрапив до дому. Власне, це не дуже важливо. Прокинувся я від того, що сонце яскраво світило до мене у вікно. Був я одягнений так само, адже я не роздягався, а попросту впав та заснув в чому був.
Зрештою, я направився у ванну та привівши себе до ладу, зібрався піти в шпиталь.Одягнувши пальто та капелюх, я вийшов з маєтку та пішов у сторону дороги. Я йшов дихаючи свіжим зимовим повітрям, а під ногами скрипів сніг.
Я зупинився біля вуличного ліхтаря та став чекати перевізника на конях. Навкруги все повністю позамітало за ніч. Бруківки не було видно, лише білий сніг, який відбивав проміння сонця та сліпив очі. А посеред дороги, була вузенька доріжка, то коні проклали собі шлях. Врешті-решт під'їхав кеб, куди я і сів.
- В шпиталь, прошу пана! - хрипло промовив я.
Кеб смикнувся та неспішно повіз мене. Це було нешвидко.

Проїжджали ми і повз маєток "Півонія". Я визирнув у вікно. Брама була відчинена навстіж, а поряд будинку та на ганку ходили люди. Вхідні двері також були відчинені. А на літній терасі стояла жінка, загорнута в усе чорне, мені випала змога роздивитися її обличчя. Воно було досить гарне, але кольору воскової свічки. Я б сказав що це маска, маска смерті. Тільки тут я замислився: хто вона є? І чи взагалі Сара людина? 
Кеб повернув лівіше і маєток зник, так само швидко, як і з'явився, лишивши мене зі своїми думками сам на сам. Як завжди, я не помітив як опинився біля шпиталю. Віддавши візнику срібні гроші, я швидко пройшов холом, оминаючи сестру Алевтину, відчинивши двері навстіж, я просто забіг до ординаторської. За столом сиділа Марія, котра здивовано підняла на мене очі.
- Я знайшов! - захекано ледве промовив я.
Баліцька посміхнулась, опустивши перо яке вона тримала, та промовила:
- Ти був в архіві?

- Так... - промовив я. - Більше того... Все це вже було...

І тут я почав розповідати все що я прочитав в старій картці, що заповнював Липинський. Я розповів також і про свої роздуми, про те як йшов коридором, та й те як побачив Липинського, а радше те, що від нього лишилось...
Марія стала серйозною, а я все розповідав і розповідав, мене ледве можна було зупинити. Та раптом відчинилися двері і на порозі постала Алевтина. Я відчув, що мої щоки запалали так, мовби монахиня застала нас з Марією за чимось непристойним. Вона подивилася на мене і Марію по черзі та промовила:
- Я перепрошую... Але тут до вас делегація з Католицької церкви, пане лікарю.
Я видихнув і запитав:
- Може ви мали на увазі, що це монсеньйор, сестро?
- Ні, саме делегація... І монсеньйор теж... Власне, там вони привели трьох хворих... Вам слід їх прийняти.
- Добре сестро... Дайте нам п'ять хвилин!
Але... - почала було Алевтина. 

Я підняв руку та промовив:
- П'ять хвилин.
Вона кивнула і дуже різко зачинила двері за собою.Я перевів погляд на Білецьку та промовив:
- Патковський помер.
Марія від здивування ледве не впала зі свого місця та задумливо промовила:
- Цього варто було очікувати... Я не дуже здивована... Лише тому... Що це дуже швидко сталось...
- Є ще дещо.... - тут я почесав потилицю, підбираючи слова. - Це стара справа... Дуже стара... Сара Брага зверталася до Липинського в 1875 році, з патологічним сексуальним потягом до чоловіків...
- Не може бути... - тихо промовила Марія.
- Їй тоді було 45 років... Це майже 40 років тому, Маріє... Ми маємосправу точно не з людиною!