5.

Три дні пройшли в роздумах. По-перше, це Марія, думками я повертався до неї, як-то кажуть, ніби старий дід бурчав сам собі впазуху. Я неміг забути її ясні очі та запах парфуму, який стояв поряд дуже довго. Всередині мене боровся поганий "я" та той "я", який постійно каже робити добро. На це, моя погана частина казала мені не спілкуватися з нею, ігнорувати її, кричати, робити все, щоб вона зникла з мого життя. А добра моя частина, накопичення всього доброго що є в мені, тільки й підштовхувала мене до неї.
А ще, сидячи в кабінеті, я думав про Патковського. Мене не полишала думка про ту "чорну вдову", яка жила в розкішному будинку посеред Львова. Та якби вона просто жила, але вона вбивала. Вбивала своїх чоловіків. Серійний вбивця посеред міста, що я встиг полюбити.
Пронісся кабінетом стукіт, досить сильний, як на мене, двері відчинилися і посеред ординаторської постала сестра Алевтина.

- Пане лікарю, - м'яко промовила вона. - До вас проситься монсеньйор Владислав Бандурський...
Я відкашлявся та промовив:
- Я перепрошую, сестро, хто проситься?
Сестра похмуро подивилася на мене та промовила:
- Ви католик?
- А яке це має значення до цього? - здивовано запитав я. - Я сестро,скоріш атеїст. Хоча так, можна сказати що я католик,та й тому,що тільки хрещений... Власне... А що хоче монсеньйор? 
Алевтина уважно подивилася на мене та промовила:
- Я не знаю, пане лікарю, власне, самі запитаєте що він хоче...
Із цими словами вона вийшла і запросила чоловіка в ризі єпископа та червоною шапкою архієпископа.
- Добрий день, лікарю Бжежинський! - посміхаючись промовив чоловік.
Я встав із-за столу та усміхнувшись у відповідь, відповів:
- Добрий день, монсеньйор.
- Прошу, лікарю, просто називайте мене Владислав. Це так набридає, особливо такі, як сестра Алевтина, намагаються здаватися краще ніж вони є.
Єпископ сів, а я продовжував стояти, як при параді. Я дивився на цього трішки повного, середнього віку чоловіка, а він з подивом запитав мене:
- Ви довго будете стояти, лікарю? Я не король... Завітав до вас сьогодні як звичайний священник.
Я присів на край крісла та подивився на свого гостя. За мить, прийшовши в себе, я врешті-решт зміг промовити:
- Владиславе, що привело вас до мене?
Він замислився, подивився на мене оцінюючи та промовив:
- Розумієте, пройшло майже три роки як ви у Львові, так само три роки пройшло з того часу, як Католицька церква звернулася до вас...-на одну мить він зам’явся, але продовжив: - З проханням... Ви його виконали, як добрий християнин, а можливо, як просто досвідчений лікар. Власне, зробив все, що можна було зробити. Тепер, я звертаюсь до вас як священник та як людина, ще раз допомогти церкві...
- Чим я можу допомогти, Владиславе?- посміхаючись запитав я, вже вдруге за розмову.
- Ми продовжили розбирати завали в підземеллях костелу Єзуїтів,власне, перший хто постраждав, то був той чоловік... - з тими словами він перехрестився та продовжив: - Він був першим... Інші,хто був на його місці помирали... Відкрився провал, який вів кудись до низу... Де темно, волого та душно... Мене там не було, але розповіли... А далі... Це якась пошесть, пане лікарю! Із провалля почали вилазити великі щури, сліпі та зубаті... Вони спочатку боялися людей та втікали собі до того провалля...
- Я перепрошую, але чи не можна було б просто закрити то провалля? -акуратно запитав я.
- То було зроблено в найпершу чергу, але і найміцніший цемент, який тільки могли знайти, не тримав цеглу та каміння на місці, і провалля просто відчинялося знову і знову. Складалося враження, що хтось навмисно його відкривав. Ох, пане лікарю, а ті щури були вбиті отрутою, яку розкидали де їх бачили, але і то не допомогло... Трупи тих гризунів зібрали та викинули... Але на їх місце прийшли ще більші, ще страшніші, і вже людей не боялися, акусалися і нападали на братів-священників... Отрута вже не діяла,а справитися з ними...
Він зробив паузу та подивився на мене, чекаючи моєї репліки. Але янічого не говорив. Йому нічого не залишилося як продовжити говорити:
- Я розпорядився, щоб коло провалля поставили озброєних рушницями монахів... Власне, напади не припинилися, але щури, які нападали, були відстріляні...
Вже я зам’явся та дуже акуратно промовив:
- А чим я можу допомогти, Владиславе? Я не експерт по щурам... Я звичайний психіатр.
- Так, пане лікарю... Власне, тих священників, що були вкушені тими страшними створіннями... Скажемо так, вони втратили своє обличчя людське... Я прошу вас оглянути їх. Власне, вся церква вас просить... Ви їх оглянете?
Він з надією подивився на мене. Я став думати і мені здалося,та напевно і йому також, що та хвилина була вічністю...
- Монсеньйор... - я побачив як він хотів заперечити моїм словам, але я його випередив: - Я огляну їх...По-перше, це професійна цікавість, а по-друге, я не можу відмовити вам в цьому!
Єпископ підвівся з місця та, посміхаючись, закивав. Знову різко відчинилися двері і на порозі постала сестра Алевтина, склалося враження, що вона увесь час підслуховувала. Єпископ посміхнувся та дуже м'яко промовив:
- Бачите, лікарю, церква не відпускає мене, навіть в такій делікатній справі як ця... До побачення, пане лікарю. Незабаром побачимось.
- До побачення, монсеньйоре.
Єпископ посміхнувся, похитав головою та вийшов з кабінету. А я розвернувся до вікна. Я задумався на хвилину, але не про церковнісправи. Я задумався лише про те, що та Сара зверталася до Липинського, а запис про це має бути в архіві.

Того дня завітав до мене і Патковський. Але я його не дуже впізнав. Він втратив зайву вагу. Але разом з тим, він втратив більше, а ніж треба. Він був дуже худий, навіть худіший, як для людини що була досить повною. В решті-решт він був дуже блідим. Тяжкі тіні лягли навколо очей. А колір його шкіри був жовтим.
- Вітаю, пане лікарю, - тихо промовив Патковсьький та присів на стілець, що стояв навпроти мого столу.
Я здивовано подивився на нього та промовив акуратно:
- Пане Патковський, ви пройшли аналізи, що я вам велів пройти?
Чоловік підняв на мене очі та з нерозуміючим поглядом, промовив тихо собі під ніс:
- Аналізи.. Ні пане... Мені щось погано... Сара, вона каже проремонт... А статків вже мало... Я чого прийшов... - він почесавпотилицю та, поставивши погляд в одну точку, продовжив: - Мені треба якісьпігулки... Може наркотичні... Щоб мати сили... Тільки мати сили...
Я видихнув та промовив так само м'яко:
- На жаль, не можу вам прописати наркотичні засоби... В даному випадку снодійне, якщо є порушення сну, або ж щось седативне.
Патковський звузив очі, на мить мені здалося, що він кинеться на мене. В його погляді з'явилося щось котяче. Він відкрив рота, де я побачив, а може мені так здалося, маленькі ікла. Але Войцех сперся на спинку стільця та тихо промовив:
- Ви, лікарю, не в змозі мені допомогти... Ніхто не в змозі...
Із цими словами він встав. Хитаючись зі сторони в сторону, він відчинив двері навстіж. На шляху ледве не збивши Марію з ніг. Я тільки і міг, що гучно промовити:
- Пане Патковський... Ви куди?
Але він був вже біля Алевтини яка, як завжди перебирала папери, та навіть не помітила, що хтось пройшов повз, а я закричав:
- Зупиніть його... Чуєте?
Марія подивилася на мене та запитала:
- Хто це?
- Та Патковський це...- відповів я.- Його не можна відпускати... Він там помре!
Марія розвернулася та побігла за ним, а я за нею. Я добіг до сестри Алевтини та промовив:
- А ви чого сидите, сестро? Ловімо його!
Але було пізно. Патковський спочатку боком, а потім стрибнув та по-котячому зашипів і, за мить, зник з очей геть. Я тільки і зміг, що сплеснути руками. Я гнівно подивився на Алевтину, яка не дуже зрозуміла, що воно таке сталося.
Я озирнувся на Баліцьку. Вона кивнула, а я кивнув їй. Ми зрозуміли один одного. Для себе я вирішив, що треба піти в архів,повернутися до давно забутої справи Липинського. І це я зроблю як найшвидше, власне сьогодні вночі.