4.

Ввечері, взявши із собою тростинку, вирішив піти прогулятися вулицями старого міста. Львів завжди викликав у мене натхнення. Кожного разу, проходячи повз яку-небудь кнайпу, я вдихав запах їжі, яка готується, чи кави або свіже повітря, яке дмухало з Лисої гори. Волога бруківка часом надавала мені плід для роздумів.Так було і цього разу.
Місто я вивчив за три роки, що провів у Львові, та обрав для себе оптимально короткий шлях до мого маєтку, що я займав. Завітав цього вечора я і в Атлярс, де замовив Джурек польський, який поїв без апетиту.
Я вже було почав збиратися додому, та позаду себе почув знайомий голос:
- Казімеж... І ви сьогодні тут?
Я обернувся та побачив Марію Баліцьку. Вона стискала парасолю та, здавалося, була рада мене бачити.
- Вітаю, лікарю... Ви зголодніли? - зраділо запитав я.
Марія посміхнулась та, підійшовши впритул до мене, тихо промовила:
- Власне, я хотіла вже йти... Може присядемо, на горнятко кави...
Я видихнув, посміхнувся та, зрештою, кивнув. Ми сіли за стіл та почали розмовляти. Ми не помітили як нам принесли кави, яку ми не пили до того часу, поки вона не охолола. Переважно говорила Марія, про те наскільки строгою є Алевтина та про складні випадки, що їй попадалися останній час.
- Казімеж, і що я маю робити? Ви чуєте?
Я підняв погляд на Баліцьку, заморгав та промовив:
- Так я вас чую... Вибачте,я думаю про свого пацієнта... Та про те, що він розповів мені! - я видихнув, почервонів та додав: - Я десь вже чув про подібний випадок...
І я розповів Марії все що мені розповів Патковський, всі сумнівнійого симптоми та, власне, все, що мав про це на думці. Про мертвих колишніх чоловіків за рахунок яких жила та сама Сара. І чим більше я говорив, тим більше Марія ставала задумливою та блідою. Вона перестала що-небудь говорити, а лише час від часу кивала на те, що я розповідав.
- Казімеж... Це схоже на вбивство... І якщо це правда... Ну, певно, яби провела ексгумацію тіл, аналіз, бо це на отруту не дуже схоже... Але ми з вами є психіатри, а не судові експерти. Проте...Власне, що я хочу сказати, так то, що нам ніхто не повірить...
Я похмуро поглянув на неї та промовив:
- Так... І я не пам'ятаю де я вже про це чув: сексуальний потяг більший за все, схуднення та інше...
- Ну я вас прошу... Як це можна забути? Це ж відома справа Липинського...- Марія посміхнулася та додала: - Він же вашим вчителем був...
Подивившись здивовано на Марію, я посміхнувся та промовив:
- Та й правду кажете...
Проте розмова перейшла на іншу тему. Ми вийшли з ресторану, пройшли Площею Ринок, вийшли в місто. Наша розмова була невимушена.Так само не помітили як старий дядько ушерстяному кожусі та з драбиною, почав запалювати ліхтарі, які світили блакитним світлом.
Ми гуляли містом і, десь всередині, мені почало здаватися, що я відчуваю настання свят. Так само ми не помітили, як ми з нею опинилися на Городоцькій. Раптом Марія зупинилася, поглянула навкругита промовила:
- Казімеже... То є він!
- Що саме?- закрутивши головою навкруги, запитав я.
Марія тихо додала:
- Маєток "Півонія”.
Я повернув голову направо та побачив гарний будинок з білими фіранками на вікнах. А на веранді, стояла жінка, яка тримала гасову лампу в руках, в неї було темне волосся і шкіра кольору оливи. Вона обернулася, в проміннях лампи, чи то як мені здалося, я побачив ряд мілких та гострих зубів. Відкинувши голову, вона розсміялась. Цей звук ще довго лунав у мене в голові цього вечора.