3.

Після смерті Липинського, весь шпиталь обернувся в чорне. Святкувати Різдво цього року вже ніхто і не думав. Вперше, за час що я там був, сестра Алевтина плакала. Після цього ні. Здавалося, що серце її стало як камінь, після смерті старого лікаря. Та й я теж, деякий час, був як статуя із мармуру.
Я ходив вулицями старого Львова, де бруківку легенько присипав сніг, і в кожній статуї, бачив обличчя мого вчителя. Це була відчутна втрата.
Після Нового року, я зайшов до фоє лікарні,мовчки пройшов повз Алевтину,не бажаючи вітатися, швидко пересік коридор, що вів у приймальню, відчинив двері і оторопів від здивування. За моїм столом сиділа молода дівчина і, знявши капелюшок, дивилася на мене.
- Вітаю!- посміхаючись, промовила вона.
Я здивовано промовив:
- Вітаю... А ви хто?
Вона встала, пройшла повз мене та підійшла до вікна, де за ним почав йти тяжкий, лапатий сніг.
- А я, лікарю Бжежинський, ваша колега, Марія Баліцька. Власне, тільки що закінчила Львівську медичну академію... Я чула ви навчалися в Польщі?
Я відкашлявся, видихнув та твердо промовив:
- Так, власне, було... Але давно... А з якої причини, ви прибули до нашого шпиталю?
Марія повернулася до мене та, не поспішаючи, закрокувала в мою сторону. Зупинившись посередині покою, неспішно промовила:
- Вам в поміч я прибула, пане лікарю... Липинський... - тут вона раптово розвернулася до мене, і мені на мить здалося, що в її очах щось засяяло. - Він помер... І ви тепер один...
- Ну, власне, людей не так багато, принаймні взимку... А ви, лікарю, можете йти собі святкувати і в кінці січня повернутися до шпиталю...
Баліцька похитала головою та тихо промовила:
- На жаль, чи ні, але я вже отримала направлення на роботу... Тому я нічого зробити не можу...
Так, та зима була для мене дуже важкою: смерть Липинського, прихід Марії, якій я мав показати що та як є. Час плинув, як тиха вода навесні, але я того не помічав ще впродовж року...
Я намагався уникати Баліцьку, як на то мав сил, бо вона здавалася мені наскільки гарною, настільки може бути гарною жінка...
На перший погляд, зима буде схожа на попередню, звичайне, тихе Різдво. Але ні. Врешті-решт я сидів у себе в приймальні і перечитував бланки хворих, які тільки прибули на лікування.
Почувся стукіт в двері. Двері відчинилися і на порозі постав імпозантно одягнений пан з круглим капелюхом в руках, який він постійно крутив.
- Пане лікарю, ви маєте час? - запитав чоловік нетерпляче.
Я поклав перо, яким писав, підняв голову та втомлено промовив:
- Так маю час, пане... Проходьте, прошу вас!
Чоловік зраділо посміхнувся, як здалося, підскочив на місці та, пройшовши приймальнею, сів на кушетку, яка стояла біля мого столу.Я взяв свіжий бланк, перо та сів навпроти на стілець, поглянув на свого відвідувача і промовив:
- І так пане, можу дізнатися ваше ім'я?
Він смикнувся, так, мовби прокинувся від сну, посміхнувся та неспішно відповів:
- Мене звуть Войцех Патковський... Я адвокат в одному із адвокатських об'єднань Львова... Ну, власне, я був адвокатом,а зараз трішки тяжко із роботою в конторі...Саме тому, я зараз і тут, пане лікарю... У мене криза, я зовсім відбився від рук. Нічого неможу! Одним словом криза, і криза глибока...
Я посміхнувся, видихнув та дуже м'яко промовив:
- Я гадаю, що через кризу... Ну через це не ходять до психіатра! Вам радше психолог треба, це не моя, скажімо так, парафія...
- То є так, пане лікарю... Є досить пікантний, скажімо так... Це жінка... Я не можу...
Після цього пан Патковський задихав часто та покрився потом. Моя посмішка відразу кудись поділась, я взяв перо, записав його ім'я та прізвище з гори бланкута описав перші дані надані ним.
- І що ж вас, власне, привело до мене? - записавши дані, запитав я. - Тільки криза? Жінка? Чи є щось ще? Щось, за що я міг би вчепитися?
- Ох, пане лікарю... Є.. Два роки я провів у цієї вогняної жінки... В її шикарному, шовковому раю... До цього дня я заробляв великі гроші, мав усе що хотів, жінок, вино, власне, на життя я не скаржився... Та й чому б мені на нього скаржитися? Власне, два роки тому, саме на Різдво, в одному із ресторанів, можливо навіть в львівському Атлярсі... Та це не точно...
Чоловік задумався, видихнув та знову зблід, я вже подумав, що він впаде зі свого місця, але ні, він прийшов у себе та тихо, немов не хотів щоб це хтось почув, продовжив:
- Я напився як свиня, пробачте мене, пане, за ці слова, та хотів знайти собі курву для розваг, але і ті відмовляються працювати на Свята... Проте не встиг я про це подумати, як до мене підсіла гарна жінка, не просто гарна, а такої краси, що ні ви, ні я не могли собі і уявити, навіть у самих прекрасних снах. Ми почали говорити та й проговорили увесь вечір... Я не зрозумів як опинився у неї... Де ми і провели разом ніч...
Я записав і це до бланку та твердо запитав:
- Я так розумію у вас була інтимна близькість?
Патковський відкашлявся, знову закрутив свій капелюх в руках та відповів так само тихо:
- Так пане, була... Більше того... Вона зажадала більше близькості...Кожен день... Декілька разів! Впродовж двох років...
Я із цікавістю подивився на Патковського і ввів дані, які він мені повідомив. Я ледве встигав за ним, що він говорив навіть для мене було надто швидко. Я поклав перо та, подивившись на свого пацієнта, промовив:
- Напевно, пан бачить і сни?
Войцех посміхнувся та досить жваво промовив:
- Так, бачу... Але це, скоріше за все, еротичні сни... Сни близькостіз тією жінкою... - Патковський видихнув.- Власне, і той невеликий статок... Я розділив на три частини... Частину я розтрачую нині,частину заповідав Сарі...
-Сара, це та жінка? - я все записував та й сам в собі відчував, що випадок цієї хвороби буде досить цікавим.
Чоловік тим часом закивав:
- Ооо то вона... Власне... Я став худнути... Ще два тижні тому я фіксував вагу понад 120 кг... Нині і 100 не набереться...
- Втрата ваги? - із цікавістю запитав я. - Певно паразити... Та й наслідки депресії... Я дам направлення. А ще пану, вважаю, треба заспокоїтися... Для того я пропишу вам ліки.
- Пане лікарю... Хочу зазначити, що я не перший в неї... Власне, був до мене чоловік, за якого вона вийшла заміж, ну як вийшла,зареєструвалися... Та й все... Ніякого там костелу не було, нехай пробачить мене Бог... Він помер, дуже схуд кажуть. Вона його поховала. Другий був вже коханець... Два роки і він помирає... Схуд нещадно, судоми та серцева недостатність... Сара, спаси її Бог, знайшла мене...
Я задумався. Дуже воно було дивно. Кожні два роки новий чоловік, а цей вже почав худнути. Ця жінка, як то кажуть, схожа була на "чорну вдову". Я почав боятися того, щоб це не була отрута. Ох, як же не хотілося мені, щоб це було правдою. Я б все на світі віддав за те, щоб Войцех помилявся. Я уважно подивився на чоловіка та повільно і акуратно запитав:
- А де ви живете, пане Патковський?
Він злякано подивився на мене, але тихо відповів:
- На Городоцькій... Маєток "Півонія", пане лікарю!