Розділ. 45. Шанувальник

Габріела кілька разів ходила до порту. Вона остаточно вирішила повернутись до Америки. Залишатись у Лісабоні зовсім не хотіла. Хоча Гаспар досі нічого не розповів,  кілька разів приходив до неї з погрозами та брудними натяками. 

   Батьку спочатку не сподобалось бажання доньки повернутись до Америки, де вона планувала придбати невелику плантацію. Та його молода дружина потребувала постійної уваги, через це він все менше проводив час з донькою. 

   Жоден з капітанів кораблів не погоджувався узяти з собою до Нового Світу дивну пасажирку, навіть за щедру платню. Хоча небезпечний шлях до Америки аніскільки не відлякував молоду жінку. 

   На званих вечерях вона познайомилась з кількома плантаторами, які дали її непогані поради, про те як вести справи. Хоча й зі здивуванням поставились до її бажання.

   Цього разу Габріелі поталанило. Вона знайшла невелике судно, яке мало з дня на день відправитись до Нового Світу. Навіть вдалося поспілкуватись з помічником капітана, який здався її знайомим, тільки не зрозуміло звідки.

   — Сеньйора, я лише помічник, і не мені вирішувати, — відповів той на її прохання, — Гадаю, якщо ви добре заплатите, він погодиться узяти вас. От тільки наш корабель не дуже зручний, як для такої пані як ви. І повірте мені подорож через Атлантику, зовсім не весела прогулянка з вітерцем!

   — Нічого, витримаю.

   — Як скажете. Чомусь мені здається, що ви насправді значно міцніші та витриваліші, ніж здається на перший погляд. Але усе вирішить наш капітан, — повторив моряк.

   У піднесеному настрої Габріела поверталася додому, разом з Чарльзом. Слуга та охоронець завжди супроводжував її. Неподалік будинку вона помітила хлопця який чекав на неї.

   На вигляд не більше двадцяти років. Гладко поголений, манірний, енергійний, та по-юнацьки гарячий. Звали його Артуро ді Франко, і він приходився племінником одного з впливових людей при дворі короля. 

   Після того, як Габріела повернулася до Лісабону він почав залицятися до неї. Хоча дівчина і ввічливо відмовила хлопцю, він все не полишав надії добитися взаємності. Вона по-дружньому спілкувалась із ним, хоч і радила знайти іншу, гідну його  панянку. 

   Цього разу він здався жінці трохи схвильованим. Коли вони пройшли у вітальню, і Габріела попросила покоївку принести гостю чай, Артуро звернувся до неї.

   — Мені вкрай неприємно таке казати, — мовив  він напівпошепки, — але один сеньйор розповсюджує про вас усілякі нісенітниці. Якщо бажаєте, я готовий захистити вашу честь своєю шпагою. 

   — Це ви про Гаспара? — відповіла жінка, — не звертайте уваги на цього негідника. Тим більше не слід ризикувати здоров’ям через це. Я не хочу, щоб цей покидьок вас поранив. Він рідкісна мерзота, та вправно б‘ється на шпагах.

   — Кілька років тому я жив у Венеції, і там брав уроки фехтування в одного з найкращих майстрів. Теж дещо вмію, і зможу вас захистити, — роздратовано відповів Артуро.

   — Проте, не варто через мене проливати кров! — перервала його дівчина, — Упевнена, що ви скоро знайдете своє кохання, і ваші вміння знадобляться для захисту дівчини, яка вас насправді покохає.

   — Але я хочу захистити саме вас, — не вгамовувався хлопець, —  готовий битися з ним хоч зараз! 

   — Не смійте цього робити! Прошу вас, мій друже!

   — Якщо ви цього бажаєте, я готовий терпіти це заради вас, але, щиро кажучи, мені легше стерпіти образу у свою адресу, ніж у вашу. 

  — Буду щиро вдячна, якщо ви дотримаєтеся обіцянки, — відповіла Габріела. Їй зовсім не хотілося, щоб через неї постраждав цей молодий  хлопець. Вона не розглядала Артуро, як можливого нареченого, але вважала його приємною та гідною людиною.

   — Згоден, — неохоче відповів той, — але називати таку шляхетну сеньйориту коханкою якогось огидного пірата неприпустимо! Як і те, що ви втекли від чоловіка з якимсь матросом волоцюгою!

   — А якби я насправді збігла від чоловіка зі завчасним моряком? 

   — Я певен це наклеп! 

   — І все-таки? — трохи розгнівалася дівчина, — якщо усе, про що говорить Гаспар правда, ви б поглянули на мене?

   — Такій шляхетній сеньйориті, як ви, не слід плутатися з обшарпанцями матросами, а тим більше з піратами! — з огидою відповів хлопець, — ці мерзотники грабують та знищують наші кораблі, а іноді навіть цілі міста, вбивають чоловіків, а жінок продають у рабство. сеньйор Гаспар покидьок, але те, що він знищив не одне піратське судно, робить йому честь!

   — Ваша правда, але серед цих, як ви кажете кровожерливих убивць, є й гідні люди, у яких честі більше, ніж у багатьох з нас, — відрізала Габріела. 

   Артуро почухав потилицю і невдоволено втупився в дівчину, а потім промовив:

   — Не моя справа, викрали вас у чоловіка, чи ви насправді збігли з якимось піратом. Але не розумію, як ви можете добре казати про цих нелюдів.

   — Не про всіх! Далеко не про всіх, — відповіла дівчина трохи заспокоївшись, — просто не всі вони нелюди, покидьки та живодери.

   Після цих слів хлопець вклонився Габріелі, побажав гарного дня та пішов від неї. Вона бачила наскільки сильно його роздратували її останні слова. 

   Дівчина остаточно впевнилась, що зробила вірний вибір. Треба нарешті повернутися в ті краї. Батькові вона не потрібна, оскільки його пасія у нестямі від гніву, через те, що його донька повернулася. 

   А світське життя тепер зовсім не приваблювало.

   — Добре, що тепер Артуро не полізе в бійку з Гаспаром, — подумала про себе дівчина.       

   Забагато змінилося в ній відтоді, коли вона безтурботно жила тут із батьком. Суворим, але люблячим. Адже тоді навіть частка пліток, що розпускав про неї настирний шанувальник, стала б страшним ударом, безчестям. Вона навряд чи перенесла б це тоді. 

   Що ж вона відчувала тепер? Повну байдужість! Її аж ніяк не хвилювало, що про неї розповідають одне одному шляхетні сеньйори. Сміх та й годі!

   Так вона повернулась у рідне гніздо, у рідну гавань. От тільки душа її залишилась десь далеко.