Розділ 33. Відлюдник

   Невідомо чим би закінчився бій, якби не з'явився незнайомець із рушницею. Високий, лисуватий чоловік із довгими вусами, і пишною бородою.

   — Занесло ж вас сюди, — мовив він, трохи здивованим піратам, — дикуни не люблять чужинців на своїй землі, але далі не заходять.

   — А як ви тут опинилися? І хто ви? — запитав Фернандо рятівника.

   — Довга історія,— усміхнувся той,— Ви тепер на моїй землі. Ні індіанці, ні хто інший сюди не сунуться. А що вас занесло сюди цікаво?

   — Дякую за допомогу, але хотілось дізнатись ім‘я нашого рятівника?

   — Звати мене дон Педро де Гонсалвеш, — представився чолов’яга  після невеликої паузи.

   Навіть один проти шести піратів, і двох індіанців, дон Педро почував себе господарем становища. І не лише завдяки тому, що тримав рушницю.

   — Строката компанія, нічого не скажеш. Напевно моряки?

   — Ви маєте рацію, — відповів Фернандо і простяг дону Педро руку. — Ми вирушили за провізією і мало не потрапили на вечерю цим товаришам.   

   — А ці з вами? — Вказав він на індіанців.

   — Вони з іншого племені. Наші провідники.

   Дон Педро знову пильно оглянув незнайомців, які обступили його. Він переводив погляд то на Фернандо, то на Стіва, ніби знав когось із них. У цій немолодій людині відчувалася мудрість, сила та впевненість.

   — Кілька днів тому я полював  у тій стороні,— показав пальцем напрямок. — Там на пагорбі, непогане місце. Звідти бачив якийсь корабель. Чи не ваш?

   — Напевно, наш.

   — Далеко вас занесло від нього, — насмішкувато пробурчав дон Педро.

   — Ваша правда, — усміхнувся Стів, — кляті дикуни.

   — Та від них біла людина часто страждає. Мене також іноді відвідують, крадуть худобу, врожай. Але нещодавно добряче отримали. Тепер оминають. — Він про щось замислився і додав. — Втім, ми самі їм не менше зла принесли. Ось тільки натерпілися вони від знатних осіб, які для своїх потреб нищили їхні поселення, і гнали у рабство. А страждають через це прості фермери та мисливці.

   — А ви живете далеко звідси? — Поцікавився Фернандо.

   — Миль п'ятнадцять, — відповів дон Педро, — а що?

   — А найближче місто.

   — Три дні шляху він моєї ферми верхи.

   Цей дивний чоловік жив разом з дружиною далеко від цивілізації. Лише іноді проходив непростий та небезпечний шлях до невеликого поселення, де продавав шкури вбитих биків, та врожай. 

   — Як нам швидше і безпечніше дістатися товаришів? 

   — З першим ще можна щось подумати, а ось друге, — засміявся дон Педро, — узбережжям вам не пройти, бачите той мис, там не пролізеш. Прийдеться йти через землю дикунів.    

   — І що нам робити?

   — Я можу позичити  один зі своїх човнів. Я рідко виходжу порибалити в океан. Вже рік без діла стоїть.

   — Навіть не знаю, як віддячити вам, сеньйоре. Ви не тільки допомогли нам відбитися від індіанців, але й даєте човен.

   — Не варто подяк. Краще допоможіть дотягнути до моєї оселі того клятого бика. 

   — Із задоволенням допоможемо, показуйте вашого бика.

   — Тоді ходімо зі мною! Сказав він і повів піратів вузькою стежкою серед чагарників.

   Хвилин п'ятнадцять вони блукали, майже навпомацки знаходячи дорогу. Нарешті дійшли до  купи пальмового листя. Дон Педро розкидав їх. Під ними лежала туша вбитого бика. А також молодий кабан.

   — Я перебирався річкою на коні. Там завжди багато кайманів, та іншої сволоти. Раніше вони обходили мене. Але цього разу такий здоровань попався, що втопив бідну Доріту, та й сам я дивом урятувався. Трохи далі вони помітили прихований у заростях віз.

   Не відразу вдалося покласти туші на візок, та зрушити таку махину з місця. Через годину друзям вдалося викотити її на більш-менш придатну дорогу. Не раз колеса застрягали в калюжах, що залишилися після недавнього дощу. 

   Коли вони пропхали її десь на милю, здавалося, що пройшла ціла вічність.

   Ночували в дорозі. Як і в ніч, коли їх захопили індіанці, чергували по черзі. Але цього разу нічого страшного не сталося. Вранці, коли ще не починало світати,  продовжили шлях. До полудня голодні та стомлені, вони дісталися високого частоколу.

Усередині стояло кілька будівель. Виразно чулося кудахкання курей та цесарок, мукання корови, а також іржання коней.

   — Ось моя оселя, думаю нам треба підкріпитися. Вранці відведу вас до вельбота, на якому ви дістанетеся до своїх.

   Дон Педро привів гостей у непоказну дерев'яну хатину.

   — Норо, кохана, у нас гості! — прокричав сеньйор.

   З дверей навпроти вийшла жінка похилого віку. Темне з сивиною волосся  зав'язане в довгу косу. Зморшкувате обличчя все ще зберігало гарні й милі риси. 

   — Хто це з тобою, — здивовано промовила жінка.

   — Моряки,  пришвартувалися в бухті недалеко звідси.

   По обличчю дружини дона Педро прослизнув якийсь незрозумілий переляк, і вона з побоюванням дивилася на неочікуваних гостей.

   Фернандо здалося, що налякав її зовсім не вигляд, у якому були гості. Сліди мандрів останніх днів, та й полон, аж ніяк  не прикрашали гостей. Більше її лякало, що люди взагалі з'явилися у цих місцях.

   — Донна Норо, — ввічливо звернувся до неї Фернандо, — ми вдячні вам і вашому шляхетному чоловікові за тарілку юшки, і човен, який він нам позичив. Ми не збираємося зловживати вашою гостинністю.

   Жінка ледь помітно посміхнулася і вирушила на кухню. Поки її чоловік розмовляв із гостями, вона щось готувала на кухні.

    Він не розпитував про їхній корабель і цілі висадки в цих місцях. Але й про себе не розповів нічого. За годину донья Нора покликала гостей до столу. Моряки взялися за наваристу юшку із черепахи. Потім скуштували стейка з впольованого напередодні бика.

   Коли все нарешті було з'їдено, дон Педро дістав з льоху вино. Воно виявилося чудовим на смак і добре йшло, причому майже не било в голову.

   — У нас гості велика рідкість, — посміхнувся дон Педро, якраз для таких випадків тримаємо.