Розділ 8. Втікачі

 Тим часом потемнішало. У трьох вони обережно йшли через ліс. Десь дуже далеко лунали постріли, і було чути собак. На деякий час все припинялось, а потім лунало знову.  

   — Ти певен, що цим шляхом ми дістанемось міста? - в черговий раз спитав Марко.

   — Зараз ні в чому не можна буди впевненим! Є інша дорога, трохи коротша, і зручніша. Та боюся там нас вжеб давно схопили.

  Тут над їх головами пролетів крилан, і дуже налякав дівчину.

   — Не бійся, це лише литюча миша, — заспокоїв її Марко.

   — Пробач, я вже зовсім втомилася.

   — Дівчині справді слід відпочити, та й нам не завадить, — сказав Фернандо, який бачив, як важко йти супутникам, Все одно в цій темряві багато не пройдеш.

    Вони відшукали гарне місце для ночівлі. Височенні зарості надійно вкривали їх.

   — Ви удвох можете трохи поспати. Ти, друже, не сильно розслаблюйся, через дві години, я тебе розбужу, побудеш на варті, — звернувся Фернандо до Марко.

  Фернандо то вдивлявся в вузеньку, непомітну, доріжку, то поглядав на Марко з Вівіан, які безтурботно спали поряд. Ніби їх зараз не розшукують озброєні люди. Та Фернандо був певен, що вдалося заплутати погоню, і у них є час.

   — І як же твоїй красуні судилося зв’язатися з цим вепрем? Спитав Фернандо, коли Марко прокинувся і заступив на варту.

   — Так як і нам, друже. Він придбав її на ринку невільників. Спочатку не ображав, навідь беріг та купував прикраси, та потім вона йому набридла.

   — Чим займався доки сюди не потрапив?

   — Корабел, вмію в’язати снасті.

   — Також моряк! Ну гадаю ми з тобою роботу в порту знайдемо, не пропадемо. А от як з дівчиною бути?

   — Я не з порожніми руками втік.

   Марко розгорнув невеликий згорток, і дістав три золоті монети.

   — Цього вистачить зняти кімнату. До порта часто заходять торгові кораблі, контрабанда, та інше. Можливо домовитись, щоб узяли пасажирів. Гадаєш вистачить?

   — На кімнату ще й як! А от на місце на кораблі не певен. Звідки монети?

   — Назбирав.

   — Коли?

   — Ходив з буканьєрами на ринок. Вільних робітників не вистачило, і Сальєн мені дозволив. Навідь непогано заплатив. Хлопці всі гроші в місті пропили та на дівок витратили. А я зберіг.

   — Запасливий, — посміхнувся Фернандо.

   Нічь пройшла спокійно. На світанку втікачі, продовжили свій шлях. 

   Стежинка звивалася навколо невисоких чагарників. На сніданок вони доїли все припаси і тепер сподівалися, що скоро досягнуть мети. Хоча іноді здавалося, що вони йдуть по колу.

   — Що радує, — говорив Фернандо, — не чути ніякої погоні. Ми вже далеко пішли від асіенди Сальена.

   — Ось тільки чи наблизилися ми до міста, - парирував Марко.

   — Нам ще трохи пройти вгору до вулкану. Потім підемо трохи вниз, повз водоспади. А там перейдемо вбрід річечку ... Стій!

   Вони зупинилися біля обриву. Вночі могли не помітити, впасти. Та й днем побачили в останній момент. Ще б трохи, і впали, розбилися б у глибокому яру.

    Вони перевели дух та подивилися навколо. З одного боку виднівся безкрайній, незайманий ліс, з іншого високі гори і величний вулкан. До нього вела звивиста дорога. Десь далеко виднілися мальовничі водоспади. А ще далі ледь ледь було видно море.

   — Нам туди, — після невеликої паузи сказав Фернандо, — тільки на шляху зустрічаються жахливі трясовини. У всякому разі, так говорить один місцевий.

   — Пожерти чого зустрічається? — перебив Марко.

   — Знайдемо.

   Вони довго йшли круто вгору. Забиралися все вище і вище. Нарешті вони опинились на пологій височини. Вирішили влаштувати привал, перевести дух.

   — Погоянте туди,  — мовила дівчина, — он там далі!

Звідти дуже добре було видно бухту. Вона йшла далеко вглиб острова. Там, погойдувався корабель.

   — Хтось зайшов сюди аж ніяк не з мирними цілями, — припустив Фернандо.

   — Можливо й так— відповів Марко, — але хто знає.

   — І то правда. Хоча іспанці або британці не обмежилися б одним кораблем.

   Порадившись, друзі вирішили все-таки розвідати, що це за корабель. Вони усвідомлювали, що можуть там знайти як порятунок, так і смерть. Вузькою кам'янистою стежиною вони спустилися вниз. Почали шлях через непрохідні хащі і болота, до бухти.

   Вечоріло. Знесилені й голодні вони йшли через густий ліс, проходячи чергове болото. Рятувало те, що по дорозі росло багато  фруктових дерев. Тварин  майже не зустрічали. В основному дрібні гризуни. Багато геконів і ігуан. Запас води вдалося поповнити в невеликому потічку, що впадав у річку.

   Вони вибралися на невелику галявину і влаштувались на нічліг.

   — Якщо ми не збилися зі шляху, завтра до вечора підістанемося бухти, — сказав Фернандо.

   Вдалині виднілися вогнища невеликого селища. Але вони не ризикнули підходити близько. Вівіан вже спала, пригорнувшись до Марко.

коли до них донісся тупіт. Спочатку вдалині, потім все виразніше.

   — До нас хтось завітав, —розштовхав Фернандо майже сплячого Марко.

   Не встигли вони зайти за високий чагарник, як на галявину вийшло п'ятеро людей. Дві жінки, одна зовсім молода, років п'ятнадцяти. Інша  середнього віку, але її обличчя, яке було добре видно в місячному світлі, ще зберегло колишню красу.

Жінки виглядали дуже схвильованими. Їх супроводжували троє чоловіків,  один з яких сильно шкутельгав. Кидалось в очі, що він поранений, та намагається триматися. На вигляд трохе старше середнього віку, високий, стрункий, з доглянутою борідкою. Щось шляхетне, горде відчувалося у ньому.

   — Ще раз кажу доню, залиште мене тут, а самі рушайте!

   — Ні, тато, не кажи так, —заголосила молоденька.

   — Тікайте, кажу, бо буде пізно! Вони наздоженуть нас! Гільерме з Панчо доведуть вас до асієнди Летезі. Там сідайте на коней, і бігом на корабель!

Один з хлопців, які супроводжували жінок, щось заперечив.

   — Я вже усе сказав! Ви з Панчо відповідаєте за кожен волосок моїх дружини та доньки!