Розділ 4. Несподівана зустріч

   Фернандо вже давно переконав себе, що мусить якнайшвидше втекти з «Помсти». Але слушна нагода все ніяк не траплялася.

   Кілька разів корабель зупинявся біля незаселених островів в Атлантичному океані, де команда сходила на берег, щоб поповнити запаси прісної води. Фернандо мріяв утекти, заховатися в хащах і чекати на рятівне вітрило мирного судна. Він сподівався, що пірати вирішать, ніби його зжерли дикі звірі, і не шукатимуть.

  Під час останньої зупинки він був майже готовий здійснити свій задум. Але спершу його взагалі не випускали на берег. А коли знадобилися додаткові руки для важкої роботи, квартирмейстер Рівас не зводив з нього очей.

   Корабель прямував до Гвінейської затоки. Капітан планував тривалу стоянку в одному з прибережних містечок. Від матросів Фернандо дізнався дещо про порт і його околиці. В нього з'явилася надія, що цього разу вдасться втекти. Але незабаром сталося щось, що змусило його змінити плани.

   День видався ясним і теплим. Сильний вітер напинав вітрила, коли матрос на марсі вказав на невелике судно на горизонті.

   Ще не розгледівши як слід потенційного супротивника, пірати вже потирали руки в передчутті бою та багатої здобичі.

   — Здається, француз, — промовив капітан, дивлячись у підзорну трубу. — На борту є гармати. Можливо, спробують дати нам бій. О, вже помітили нас! Забігали по палубі... Нічого, у нас вистачить на них свинцю.

   — А у них, здається, кілька мамзелів, — хтиво кинув Рівас.

   — До бою! — вигукнув Гуляка. — Покажемо цим салагам, як б’ються справжні моряки! Аморалеш, кинь на них кілька «рибок», щоб зупинилися!

   Незабаром лівий борт «Помсти» здригнувся від залпу. Кілька ядер впали поблизу баркентини — це був знак зупинитися. Але противник не підкорився й незабаром відповів вогнем. Одне ядро ледь не влучило в борт «Помсти». Ситуація розвивалася не так, як розраховував капітан.

   Квартирмейстер Рівас тим часом керував діями артилеристів. «Помста» відповіла значно жорсткіше: противник залишився без фок-щогли та отримав кілька пробоїн в обшивці. Попри це, баркентина зуміла швидко розвернутися та трохи відірватися від піратів.

   — Сподіваються втекти! — сердито гримнув капітан. — Гей, чого копаєтеся, черепахи! Курс — південний захід, поставити лісель!

   Баркентина трохи збільшила відстань і вийшла з-під обстрілу, але перевага «Помсти» у вітрильному озброєнні швидко далася взнаки. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як відстань між кораблями скоротилася майже вдвічі. Рівас тим часом готував команду до абордажу.

   Ядра, вдало пущені Аморалешем, зривали частини щогл і рвали вітрила. Приречені матроси баркентини вже готувалися до останнього залпу, коли до капітана вибіг чоловік у дорогому камзолі  та почав з ним гаряче сперечатися.

   Гуляка спостерігав за всім цим крізь далекогляд.

  — Схоже, цей наряджений щиглик є власником судна. Капітан його таки послухався... Отак би одразу!

   Корабель зупинився, і на ньому спустили прапор. «Помста» повільно наближалася до впертої здобичі. З боку баркентини опустили шлюпку — у ній сиділи капітан, один з офіцерів та чоловік, якого пірати вважали господарем судна. Водночас кілька піратських човнів рушили до захопленого корабля.

   — Прошу приєднатися до нашої компанії, — з усмішкою мовив Гуляка, коли ті зійшли на палубу.

   — Капітан Марсель Дегранж, — представився той. — Я наказав своїм людям битися до кінця. Вся відповідальність лежить на мені. Матроси лише виконували мої накази.

   — Шляхетність залишимо тим, хто здатен її оцінити, люб’язний, — урвав його Рівас.

   Фернандо здогадувався, яка доля чекає на цього чоловіка. Дегранж був високим брюнетом середніх років. Його обличчя не виражало ані страху, ані ненависті. Лише тихе усвідомлення приреченості. Якби не наказ власника судна, він бився б до останньої краплі крові.

   — Наш корабель прямував до острова Прінсіпі, — продовжив Дегранж.

   — А ви, сеньйоре, чому мовчите? — звернувся Рівас до другого пасажира. — Сподіваєтесь, що раз месьє Дегранж узяв провину на себе, то вам боятися нічого?

  — Десь ми вже з вами зустрічалися... — примружився капітан піратів, вдивляючись у нього.

   — Дон Андреаш Гуардадо де Руїш, власник цього судна. Як уже зазначив капітан, я віддав наказ зупинитися. Я відома особа в Португалії й готовий запропонувати щедрий викуп за себе і за судно.

   — Тобто ви бажаєте врятувати свою дупу, а доля ваших матросів і капітана вас не цікавить? — з докором спитав Рівас.

   — Згадав! — вигукнув Гуляка. — Ми вже мали з вами справу. Щоправда, не напряму. Через вас працював відомий контрабандист Онтаріо, і Костагранде теж мав з вами певні ділові стосунки.

   — Не знаю, про кого ви говорите, — відповів дон Андреаш, але всі помітили, як змінилося його обличчя.

   — Не раджу водити мене за ніс, — загарчав Гуляка. — Інакше вас чекає та ж доля, що й месьє Дегранжа.

   — Як ви смієте!..

   — Тихше, — спокійно, майже байдуже кинув Рівас, витягуючи шаблю і наставляючи її на дона Андреаша. — Ви можете бути нам корисним. Тому поки що живі. Але не раджу випробовувати моє терпіння. Цей клинок пробивав груди й куди знатніших, ніж ви.

   — Ану, полоскочи цього надутого індика! — вигукнув хтось із матросів, що стовпилися довкола. Проте вмить притих, коли квартирмейстер кинув на нього погляд.

   — Пройдемо до моєї каюти, — спокійно запропонував Гуляка. — У мене до вас є пропозиція, яка може виявитися вигідною для нас обох.

   Зберігаючи гордовитий вигляд, але в глибині душі плекаючи надію на порятунок, дон Андреаш рушив за капітаном «Помсти».

   — А що з цим робити? — запитав Рівас, вказуючи на полоненого француза.

   —  Зв’язати й кинути в трюм до решти. Потім вирішимо... А ось це цікаво, — додав він, придивившись до пасажирів. — Ці сеньйорити подорожують із вами, дон Руїш?

   Фернандо зрозумів, що багатий торговець, корабель якого захопили пірати, — це той самий дон Андреаш, який мав одружитися з Габріелою. Він щиро сподівався, що весілля так і не відбулося, і той прибув сюди лише у справах. Думати про те, що Андреаш узяв її за дружину — було нестерпно. Ще гірше було уявити, що він привіз її із собою.