Розділ 5. Леді в боа

Стояла неймовірна спека, але це не завадило місіс Боу насолоджуватись початком липневого дня. Нарешті її справи пішли вгору! Здати п’ять кімнат за один ранок та ще по такій ціні! Кращої компенсації за пережиті негаразди годі було й вигадати. Вона тільки що побувала на кухні та дала Ядвізі настанови щодо вечері, коли перетнулася зі своєю улюбленою квартиранткою. 

— Доброго ранку, міс Сміт! Сподіваюся, ми вас не розбудили? Така метушня, всі ці валізи і скрині! — вона обмахувалася газетою, наче віялом. — Ви не повірите! В Корнхілл приїхав театр і пробуде у нас цілий тиждень!  

Така готовність ризикувати спокоєм м’яко кажучи дивувала. В минулому Моллі доводилося знати декого з акторського середовища і про капризи та забаганки таких людей можна було складати легенди. Взяти хоча б двоюрідну тітку. В шістнадцять років вона “захворіла” сценою і маючи гарний голос подалась до театру. Моллі бачила її лише кілька разів, але запам’ятала неймовірне яскраве вбрання, пряний запах східних парфумів і ім’я Ізабель, від якого віяло чимось екзотичним і французьким. 

Не варто і казати, що родичі відхрестились від тітоньки і вважали її геть легковажною. Всі ці переїзди, зупинки в готелях, не кажучи вже про шанувальників чоловічої статі. Залишалося сподіватися, що з провінційним театром все буде трохи інакше і вночі у вікна не будуть залазити непрохані гості.

— То ви хочете розмістити у себе акторів? - розгублено перепитала Моллі. 

— Мене просто благали, — не моргнувши оком збрехала домовласниця. — Де ще можна отримати майже домашній затишок? Це вам не готель, де кажуть водяться клопи! 

Місіс Боу звела очі до неба. Насправді вона дізналася про приїзд театру все від пана Дефо, який був поціновувачем високого мистецтва, і першою запропонувала свої послуги. Здати кімнати, зібрати в себе під дахом обране товариство — що ще треба для більшого щастя!  На жаль, вітальня в пансіоні була затісною для того, щоб перетворити її на домашній театр, але одну п’єсу їй обіцяли обов’язково поставити в подяку за гостинність. Залишалось тільки розв’язати одну проблему.

— Можу я попросити вас про послугу? — місіс Боу надала обличчю найпривітнішого вигляду. — Якщо ви будете неподалік від “Лілеї”і вам буде неважко… передайте записку пані Юзич! Мені потрібна тканина для білизни та нові рушники, а домі не залишилось жодних вільних рук. До того ж, ще треба встигнути прибрати кімнати!

Моллі вирішила, що краще погодитись, інакше її затримали б ще на цілу годину. Передати записку не складало великих зусиль, просто зазирнути по дорозі на пошту, а заодно  подивитись колекцію літніх суконь. Її власний гардероб був зовсім не пристосований до півдня, де влітку стояла така задуха, а пані Юзич попри все мала відмінний смак. Казали, що вона вже повністю одужала і тепер розказувала про криваві написи та даму в чорному з такою легкістю, наче це трапилось в страшній казці. 

Роздумуючи над тим, скільки всього відбулося останнім часом, Моллі обрала для прогулянки найдовший шлях — через парк та вулицю, вздовж якої вишикувались старі дерева. Вона не часто бувала в цій частині міста, а тому, запримітивши вивіску нової кав’ярні, була приємно здивована.

Випити каву на свіжому повітрі, коли тебе оточує зелень та пестить теплий вітерець — задоволення, від якого міс Сміт не могла відмовитись. Тиша і дивний спокій, сонячні зайчики, що нагадували дитинство…  Моллі обрала столик, але не встигла ще скушувати улюблений напій,  коли до неї наблизилась незнайома жінка. 

На вигляд їй було близько двадцяти п’яти років. Витончені риси обличчя, модна зачіска та одяг видавали людину з “вищого світу”, хоча досі в це обране суспільство Моллі не потрапила. Вона чомусь подумала про дочку мера, про яку розповідала пані Юзич, але одразу відкинула таку здогадку. На пальці немає обручки, отже, леді або була вдовою, або ще не знайшла гідного обранця.

— Ви дозволите? — її рука торкнулася спинки стільця, що стояв навпроти.

— Будь ласка. Тут не зайнято, але я скоро буду йти. 

Моллі дещо здивувалася тому, що незнайомка підсіла до неї за столик, в провінції мало хто першим заводив знайомство. 

— Можете не поспішати, мені буде приємне ваше товариство, — красуня замовила каву та цукерки та зручно вмостилася, вивчаючи свою нову знайому.  — Давайте знайомитись, я Джина Харпер! 

— Моллі Сміт, дуже рада зустрічі. Я тут проїздом, отже насолоджуюсь тишою і красою Корнхілла. 

Посмішка міс Харпер була холодною, можливо через особливості виховання. Коли тебе з юності привчають приховувати почуття і емоції, завжди є ризик перетворитися на людину, яка вже не може пробити цю броню. 

— І як ви знаходите наше місто? Багатьом тут нудно через відсутність звичних розваг.  Казино немає, бали дають тільки двічі на рік, а прочитати бібліотеку можна за кілька місяців. 

— То що ж в такому разі робити? 

— Можна замовити книжки поштою, або… знайти людину, з якою всі ці негаразди стають не такими вже й важливими. Я обрала останнє. 

Моллі не розуміла, до чого веде її співрозмовниця і чекала, коли та нарешті скаже головне. Міс Харпер додала у каву вершки і повільно розмішала, не відволікаючись від цього важливого ритуалу. Нарешті вона підняла холодні сірі очі.

– Це була відрадна зміна, доки ВИ не приїхали до Корнхіллу.

Запала тиша. Жінки дивились одна на одну — міс Харпер з очкуванням, її нова знайома – із здивуванням.

– Що ви маєте на увазі? Не пам’ятаю, щоб ми коли-небудь зустрічались. Моя присутність, здається, ніяк не впливає на звички тих, хто живе в Корнхіллі. Чи я помиляюсь? В такому разі, просвітіть мене, щоб я могла загладити таке непорозуміння.

– Легко! Ви стоїте в мене на дорозі, шановна міс Сміт. Не треба наймати приватного детектива, щоб дізнатись, з ким і де ви буваєте, я маю на увазі містера Претта. Можливо вас це дійсно розважає, не буду сперечатись, але не раджу заходити надто далеко.