Розділ 4. Пікова дама

— Ні, навіть не нагадуйте мені! 

Місіс Боу так жестикулювала, що ледве не звалила манекен з новими капелюшками. Вона з жахом згадала недавню історію. Інспектор зачинив її в одній камері з кухаркою і ще кількома мешканцями Корнхіллу і маринував майже добу, залишивши дім без нагляду. Така ганьба! І наче того мало, містер Браун з сестрою скористалися її відсутністю і поїхали без попередження! Добре хоч заплатили наперед, а то вона  залишилася б ще й ошуканою! 

Пані Юзич співчутливо похитала головою. Насправді в неї аж язик заболів обговорювати останні новини з кожним, хто заходив до ательє. Де таке видано! Директорка сирітського притулку за гратами! Бідне дитинча, яке хотіли поміняти, як бракований товар! Просто в голові не вкладалося! 

Містер Стерлінг чекав на підвищення — ще б пак — його фото в усіх газетах! Правда при цьому він мовчав про те, хто дав йому всі підказки і всіляко уникав зустрічі з міс Сміт. Сьогодні в “Лілеї” її вже згадували, але тепер увагу власниці пансіону притягнуло дещо більш цікаве. З вікна другого поверху відкривалася незвична картина. Молода жінка, з ніг до голови одягнена в чорне, котила перед собою візок, в якому зручно вмостилася нікому незнайома літня леді. Перед клумбою з трояндами вони зупинились і довго роздивлялась квіти. 

— Хто це такі? — поцікавилась місіс Боу. Вона ніскільки не переймалася тим, що виглядати з вікна і роздивлятись перехожих непристойно, навпаки відсунула фіранку — Ніколи не бачила їх раніше. 

— Знаю не більше вашого. Одним вухом чула, що якась заїжджа іноземка орендувала будинок пана Купера на все літо. Скоріше за все це вона і є. Матка Бозка, подивіться як вона одягнена!

Місіс Боу пропустила останнє зауваження мимо вух. Вбрання і мода цікавили її куди менше, ніж можливість першою дізнатись все про нових сусідок.

— То містер Купер не збирається повертатись? — вона вся перетворилася на увагу. — Невже через ту негідницю Олівію? Вона не заслуговує навіть на те, щоб згадувати її ім’я. Мати такого нареченого і зраджувати йому з якимось художником! Дуже сподіваюсь, що він знайде когось дійсно вартого кохання і скоро повернеться.

— Ви так вважаєте? А я думаю він правильно зробив, що поїхав, — почала розмірковувати вголос пані Юзич. Слуги і досі кажуть, що іноді бачать привида своєї покійної хазяйки! 

Тим часом стара леді намилувалася квітами і подала знак своїй супутниці рушити далі. Такий поворот не входив в плани місіс Боу і вона схаменулася. 

— Пробачте, пані Юзич, але я дещо згадала! Стільки клопоту, дивно, що я ще не забула, як мене звати. Зайду до вас іншим разом! І ще, дуже вам прошу, не  продавайте поки що той капелюшок м’ятного кольору, хочу надіти його на Трійцю, коли піду в церкву!  

Вона закінчила фразу вже стоячи біля дверей і зникла з виду. Весь сенс був у тому, щоб швидше спуститися сходами і “ненароком” перетнутися з двома новими мешканками Корнхіллу. Вже на ганку місіс Боу зрозуміла, що пані в інвалідному візку не така стара як їй здалося. Можливо причиною всьому був ревматизм чи подагра, що заважали самостійно пересуватись, але на вигляд їй можна було дати років п’ятдесят чи трохи більше. Жінка підняла очі і зустріла посмішку місіс Боу.

— Доброго дня! Ви теж любите троянди? Сама часто милуюся цією клумбою, там продумано підібрані квіти! Оці, якщо не помиляюся, ранні, вже майже відцвіли, тут чайна троянда, вона буде витися і прикрасить огорожу, а запах!!! В мене, щоправда росте тільки бузок та шипшина, але колись можливо і я заведу справжній розарій! — вона продовжувала розмірковувати про квіти, кидаючи погляди на нову сусідку. Нарешті, не дочекавшись якоїсь реакції, довелося звернутися до важкої артилерії. — Знаєте, ми в Корнхіллі люди прості, я чула ви зупинилися в маєтку містера Купера. Чудовий вибір. Будемо знайомі, я місіс Боу!

Жінка у візку нарешті кивнула та простягнула руку, на якій красувалося одразу кілька перснів. 

— Дуже рада! Я Олександра Драгомірова, а це моя компаньйонка міс Барклі. 

Обличчя хазяйки пансіону трохи витягнулося. Нова знайома розмовляла, розтягуючи слова і поводилася так, наче була царської крові. Місіс Боу напружила пам’ять, чи не зустрічалося прізвище Драгомірових серед родичів царя, але марно, наче такого вона ніде не чула. Доки думки шалено крутилися в голові, стара леді втратила інтерес до подальшої розмови.

— Ми можемо їхати, Сусанно! До побачення! 

Місіс Боу так і стояла на місці, вражена просто в саме серце. Ще ніколи до неї не ставилися так байдуже і цього пробачити було аж ніяк не можна. Вона озирнулася на всі боки і кинулася назустріч екіпажу, що повільно їхав вулицею. 

— Візник! На Чакерс Лейн! 

На щастя погода стояла гарна, отже можна було розраховувати на удачу. Саме час займатися садженцями, тож Джонатан повинен бути вдома. Як тільки вони зупинилися біля будинку, оточеного бездоганним газоном, місіс Боу зістрибнула з підніжки и поспішила пірнути в калітку. Садівник, до якого вона завітала без запрошення, зазвичай  був мовчазним і навіть трохи дивакуватим. Але що візьмеш з людини, яка віддає перевагу кущам смородини більше, ніж сусідам! Всі вже звикли до його норову, але сьогодні до вух місіс Боу одразу донісся обривок розмови. Джонатан щось залюбки розказував і йому відповідав приємний жіночий голос.

— Я б запропонував вам це кілька цибулин тюльпанів та крокусів. Вже не сезон, але на той рік ви будете мати відмінний квітник, я якраз придбав кілька нових сортів.

— Добре, якщо ви радите… — його співрозмовниця повернулася на кроки і місіс Боу вдруге за день застигла від здивування. Менше за все вона чекала побачити тут свою квартирантку, а тому на хвилину втратила красномовство.

— О, міс Сміт! Яка несподіванка! Що вас сюди привело?