Глава 3

Їхня зустріч затягнулася на п'ять годин. Спочатку була кава, потім обід, а згодом — пропозиція Олесі залишитися в неї на ніч. Здавалося, за цей час вони намагалися надолужити всі три роки розлуки.

Говорили про роботу, родину, старих знайомих і мрії, які так і не вдалося здійснити. Час від часу сміх змінювався серйозними розмовами, а теплі спогади перепліталися з історіями, про які раніше не вистачало сміливості розповісти.

Коли за вікном остаточно стемніло, Олеся вмостилася поруч із подругою на дивані, загорнувшись у плед. Їхні розмови поступово стихли, і між ними запала тиша.

Згодом Олеся вирішила задати питання, якого Аліса підсвідомо боялася від самого початку.

— Слухай, а ти як? — обережно почала вона. — Ви більше не бачилися з ним?

Усмішка на обличчі Аліси ледь помітно згасла.

— З ким саме? — запитала вона, хоча чудово знала відповідь.

Олеся красномовно підняла брову.

— Не прикидайся. Ти чудово знаєш, про кого я.

Аліса відвела погляд до вікна. На склі відбивалися вогні нічного міста, розмиті й тьмяні, наче спогади, які вона так довго намагалася забути.

— Намагатися уникати людину в місті, де ви обоє маєте спільних знайомих, — марна справа, — нарешті відповіла вона. — Ми кілька разів перетиналися. Востаннє — приблизно рік тому. Але нічого особливого. Просто випадкові зустрічі.

— І?

— І що?

— Алісо…

— Що саме ти хочеш почути? — у її голосі промайнула втома. — Що я досі думаю про нього? Чи що мені байдуже? Я й сама іноді не знаю, яка з цих відповідей правдива.

Олеся більше не усміхалася.

— Я чула, що він переїхав. Нібито тепер будує щасливе життя.

— Так, я теж про це чула, — спокійно відповіла Аліса. — Сподіваюся, у нього все добре.

Вона вимовила це настільки рівно, що будь-хто інший повірив би. Будь-хто, крім Олесі.