Вона завжди була радісною серед людей. Та ніхто насправді не здогадувався, що ховалося за тією самою усмішкою.
Душа була наповнена скелетами минулого: деякі спогади давно вкрилися павутинням, інші ж залишалися такими ж болючими, ніби все сталося лише вчора. Аліса навчилася не озиратися назад. Принаймні переконувала себе, що навчилася.
Цього дня вона збиралася на зустріч із подругою, з якою не бачилася майже три роки. Переїзд, сімейні клопоти, робота - життя непомітно розвело їх у різні боки, залишивши спілкування на рівні коротких повідомлень і дзвінків.
Олеся нещодавно стала мамою. Після народження дитини її світ змінився, проте нарешті випала нагода побачити старих друзів нікуди не зникло. Тож щойно повернувшися до міста, вона без зайвих вагань зателефонувала Алісі.
І ось тепер, стоячи перед дзеркалом, Аліса востаннє поправила волосся, взяла сумочку й усміхнулася власному відображенню.
— Ну що ж, час згадати, як це — бути просто собою, — тихо промовила вона.
Та чомусь від цієї зустрічі в неї було дивне передчуття.