Розділ 25

Минуло шість місяців. 

Життя іноді дивує сильніше, ніж найсміливіші мрії. Те, що колись здавалося розбитим назавжди, може знову стати цілим. Варто лише знову знайти своє щастя.  

Ранкове сонце лагідно проникало крізь напівпрозорі фіранки, розливаючи по кімнаті золотаве світло. Будинок наповнювався ароматом свіжої кави, ванілі та троянд, які напередодні привезли для святкового оформлення. 

Сьогодні був особливий день. 

День, коли Еля мала знову сказати «так» чоловікові, який остаточно повернувся в її життя. Тому з ким вона буде щаслива і більше ніщо не стане на заваді їхньому щастю.  

Вона стояла перед дзеркалом у легкому шовковому халаті й дивилася на своє відображення. На губах грала усмішка, а долоня мимоволі опустилася на ще зовсім непомітний животик. 

— Ти тільки подивися на неї, — почувся знайомий голос. — Наречена хвилюється, наче їй не сорок, а вісімнадцять. 

Еля засміялася й обернулася. 

У дверях стояла Лія. Висока, красива, із зібраним волоссям у недбалий пучок. Вона тримала в руках дві чашки чаю. 

— Я не хвилююся. 

— Звісно, — театрально зітхнула Лія. — Саме тому ти вже втретє за п'ять хвилин перевіряєш, чи на місці сережки. 

— Мені здається, одна лежала тут. 

— Мамо, вона в тебе в руці. 

Еля опустила погляд і розсміялася. 

Лія поставила чашки на столик і підійшла до матері. 

— Ти прекрасна. 

— Навіть без сукні? 

— Особливо без сукні. Я рада, що ти нарешті щаслива.  

В очах Елі промайнули краплі сліз. 

— Знаєш, тоді я думала, що більше не буду щасливою. Думала, що життя вже все вирішило за мене. 

— А тепер? 

— А тепер мені здається, що воно просто чекало правильного моменту. 

Лія ніжно стиснула її долоню. 

— Тато  тебе обожнює. Це видно навіть сліпому. 

— Іноді я досі не можу повірити, що все закінчилося. 

— Ну, якщо бути чесною, спочатку я думала, що не зможу його пробачити, але дивлячись на тебе, розумію, що ми обидвоє зробили правильний вибір.  

— Я розумію, і щиро рада, що ти не тримаєш в своєму серці образи. Життя таке коротке, щоб витрачати його на них.  

— Ти права!  

— Дякую тобі, — раптом сказала Еля. 

— За що? 

— За те, що впустила його в своє життя. - вони обидвоє обнялися, в Еля ніжно засміялася.  

Саме в цей момент у двері постукали. 

— Якщо ви  закінчили змову проти мене, я б хотів побачити свою наречену, — пролунав голос Дмитра Олександровича. 

— Заходь! — вигукнула Лія. 

Дмитро з'явився на порозі з великим букетом білих півоній. Його погляд одразу знайшов Елю, і він завмер. 

— Ого… 

— Що? — стривожилася вона. 

— Нічого. Просто я щойно вкотре переконався, що ти  неймовірна красуня.  

— Ось бачиш, — підморгнула Лія. — Я ж казала. 

— Ліє, ти можеш залишити нас на хвилину? — усміхнувся Дмитро Олександрович.  

— Не можу. Я занадто вкладалася в організацію цього весілля. 

— Тоді хоча б зроби вигляд, що тебе тут немає. 

— Домовилися. 

Вона сіла в крісло й демонстративно прикрила очі долонею. 

Дмитро підійшов до Елі й обережно взяв її за руку. 

— Я маю вам дещо розповісти.  

Еля відчула, як серце починає битися швидше. 

Вона планувала розповісти після церемонії. Потім вирішила — під час святкової вечері. Але дивлячись зараз на двох найдорожчих людей, зрозуміла: ідеального моменту не існує. 

Є лише той, який підказує серце. 

— Мамо? — тихо покликала Лія. 

Еля глибоко вдихнула. 

— Пам'ятаєте, як кілька тижнів тому  я погано почувалася? -  Дмитро Олександрович насторожився.  

— Звісно пам'ятаємо - Лія та Дмитро Олександрович відповіли одночасно.  

— Мені було страшно! 

— Нам теж! 

Еля розсміялася, відчуваючи, як до очей підступають сльози. 

— Тоді, мабуть, настав час перестати гадати. 

Вона повільно підійшла до комода й дістала невелику білу коробочку, перев'язану атласною стрічкою. 

— Що це? — запитала Лія. 

— Подарунок. Для вас обох. 

Дмитро обережно відкрив коробку. Усередині лежав маленький білий боді з написом: «Побачимося через вісім  місяців, тату й сестричко». 

Кілька секунд у кімнаті стояла абсолютна тиша. 

— Елю… — його голос зірвався. 

Лія першою прикрила рот долонею. 

— Ти серйозно?! - запитала ошелешено дівчина. 

Еля кивнула, вже не стримуючи сліз. 

— Так. 

— Ти… ти вагітна!  

— Шостий тиждень. 

Дмитро дивився то на боді, то на неї, ніби боявся, що це лише сон. 

— Я  знову стану татом? 

— Так. 

Він зробив крок уперед і обійняв її так обережно, ніби тримав у руках найдорожчий скарб. 

— Це найкращий день у моєму житті, — прошепотів він. 

— Навіть кращий за день нашого весілля? 

— Тепер це одне й те саме. 

Лія витерла сльози й засміялася крізь них. 

— Тепер я стану старшою сестрою! - Лія заплакала від радості.  

— Схоже на те, — усміхнулася Еля. 

— А якщо це буде дівчинка, я навчу її всьому, що вмію сама.  

— А якщо хлопчик? — запитав Дмитро. 

— Теж навчу. Нехай знає, з якою сім'єю зв'язався. 

У кімнаті знову пролунав сміх. 

Еля дивилася на них і не могла повірити, що після всього, через що їй довелося пройти, доля подарувала їй ще один шанс. 

Попереду було багато невідомого. Безсонні ночі, хвилювання, нові випробування. 

Але сьогодні це не мало значення. 

Сьогодні вона виходила заміж за чоловіка, якого кохала. 

Сьогодні її донька сміялася поруч. 

І сьогодні вона вперше вимовила вголос слова, які змінили все: 

— У нас буде дитина.

Любі мої, дякую всім хто підтримував і читав книгу. Ось така невеличка історія кохання у нас вийшла. Лишається тільки пролог і книга буде завершена. Залишайте свою думку і враження в коментарях, для мене це дуже цінною. Ваша, Ляна Брук)