Розділ 24

Лія

- Ліє, що сталося? Ліє! - крізь ступор я нарешті почула голос Лесі, яка намагалася достукатися до мене. На зв'язку й досі був тато.

- Тату, я скоро буду. - на автоматі промовила я і поклала слухавку.

- Ліє - поклацала Леся пальцями перед моїм обличчям.

- Мама... Вона жива - нарешті змогла промовити хоч щось.

З очей покотилися сльози. Я знала, вірила, що знайду її. І ось моя мрія здійснилася. Всього година їзди і я буду зі своєю мамою. Я все це крутила в голові, в сльози так і не припинялися.

 - Ліє - обняла мене Леся, більше без слів, і це була найбільша підтримка, яка була потрібна мені в цей момент.

- Так, я мушу їхати. Пробач будь ласка, ми обов'язково зідзвонимось і я тобі все в деталях розкажу. - я витерла сльози і рішуче вирішила їхати прямо зараз.

- Звісно, я викличу тобі таксі. - Леся взяла телефон до рук, але мій поруч знову задзвонив. На екрані висвітлився Матвій. Мені аж страшно брати слухавку. Але я це зробила.

- Ліє, скажи де ти, і я тебе заберу. - почула я одразу в слухавці, і зрозуміла, що він вже в курсі. Я назвала назву кафе і він відключився, пообіцявши, що буде якнайшвидше.

- Ну от, як я й обіцяла, побачиш Коваля молодшого - пожартувала я, вже заспокоюючись. Як же я рада, що приїде саме Матвій. І так приємно стало, що він розуміє, як для мене важлива його підтримка.

- Чудово, а тепер ходімо на вулицю, тобі треба трішки освіжитися - Леся взяла наші речі, і взявши мене попід руку, вивела з кафе. На вулиці мені дійсно стало легше, і я вже остаточно заспокоїлася. 

- Я стільки раз уявляла нашу зустріч, а тепер навіть не знаю як з нею поводитися. Я ж навіть не знаю, як вона жила всі ці роки, що з нею тоді сталося. - нарешті промовила я, коли ми сиділи на лавочці біля того самого кафе.

- Просто будь собою. Вона твоя мама, і їй потрібна ти справжня. Якщо вона знайшлася, отже хотіла тебе знайти, а далі все буде само собою - Леся обняла мене.

- Дякую тобі - теж обнявши її, промовила до неї.

- Ти ж моя подруга, не дякуй за це.

Через двадцять хвилин показалося авто Матвія, і я помахала йому рукою, показуючи де ми є. Він вийшов з машини і рушив до нас.

- Привіт дівчата - привітався він першим, коли підійшов до нас.

- І вам, доброго дня. - привіталася Леся, а після неї вже я.

- Дякую, що приїхав.

- Я просто не міг по-іншому. Це твоя подруга ?- запитав Матвій, подивившись на Лесю.

- Так, знайомся, це Леся, моя найкраща і така рідна подруга - представила я Лесю. - А це Матвій - вказала я Лесі на чоловіка.

- Приємно познайомитися - промовили вони водночас.

- Не будете проти, якщо я заберу у вас Лію? - ввічливо запитав хлопець.

- Звісно ні. - Леся обняла мене на прощання і пошепки промовила:

-Він просто красунчик, а як дивиться на тебе.

Я посміхнулася на це, і ми рушили до авто.

- Як вона змогла нас знайти? - нарешті промовила я у машині, те питання, яке найбільше мене цікавило.

- Ти сама все побачиш і почуєш - промовив Матвій, не відриваючись від дороги.

- Так, напевно ти правий. - я відкинулася на спинку крісла, і дала собі просто розслабитися і ні про, що не думати, вперше за такий довгий час.

Час у дорозі пройшов так швидко, що я навіть не помітила. Коли Матвій заїхав на територію будинку, моє серце почало калатати швидше.

- Не хвилюйся, вона в тебе чудова - Матвій взяв мене за руку і повів до будинку.

Коли ми зайшли, у вітальні сиділи мама з татом, про щось розмовляючи. Почувши, що ми прийшли, вони обидвоє обернулися до нас.

Моя мама. Вона майже така ж, як я її уявляла. І як і казав батько, я просто зменшена копія мами. Ті ж самі риси обличчя. 

На мене дивилася жінка близько сорока, але час лише підкреслив її вроду, а не забрав її. Густе темне волосся м'якими хвилями спадало на плечі, відливаючи каштановим блиском під світлом. Правильні риси обличчя, виразні вилиці та тонкі, доглянуті брови надавали їй аристократичної вишуканості. Великі темно-карі очі дивилися уважно й проникливо, ніби могли розгледіти те, що інші старанно приховували. На губах застигла легка, стримана усмішка, а тоді з губ зірвався легкий зойк. Вона підбігла до мене і просто обняла. Я почула легке схлипування і також обняла її у відповідь.

- Мамо - тільки й промовила я.

До нас підійшов батько, і теж обняв. Поцілувавши кожну з нас у маківку він промовив: 

- Мої дівчатка, ніколи і нікому більше вас не віддам. 

Коли хвиля почуттів пройшла, і ми змогли хоч трохи заспокоїтися, я нарешті промовила:

- Як ти нас знайшла? І де ти була увесь цей час, чому не повернулася за мною? - від цієї згадки в очах знову забриніли сльози.

- Я повернулася доню, але запізнилася тебе там вже не було - винувато промовила мама.

- Так, відчуваю розмова знову буде довгою, тож давайте сідайте зручніше, вам є про що поговорити - Матвій, як завжди правий, тож вмостившись зручніше, я хотіла почути все. Матвій сів поруч, і взяв мою руку у свою. Він ніби мовчки передавав мені:

- Все добре, просто слухай і ні про що більше не хвилюйся. А тим часом мама почала говорити.

- Якби я могла я б повернулася раніше. І якби не твій батько, я б ще довго жила в невідомості. Той день я пам'ятаю як сьогодні. Ти маленька, ті двоє, які увійшли в будинок, ніби до себе додому. Я намагалася захистити тебе, відбитися від них, але в мене нічого не вийшло. Тоді сидячи, в тій дірі, я думала, що нам не вижити, що більше ніколи тебе не побачу. А коли почула, що вони вимагають викуп, в мені появилась маленька іскра надії. Але зашвидко я зраділа. Як я зрозуміла, викуп не входив в плани мого любого свекра. Він вирішив викрасти мене, щоб змусити покинути твого батька, але вочевидь щось пішло не так- промовивши це, батько обняв маму, в якої вже збиралися сльози.

- Дякую тобі - вона обняла його у відповідь, а я щиро здивувалася, адже мама зовсім не тримала злість на батька за його бездіяльність.