Розділ 23

Дмитро Олександрович 

Після нашої душевної розмови з Лією, я зрозумів, що в мене є останній шанс знайти мою кохану. Якщо і цей спосіб не спрацює, то вже не спрацює ніякий. Бо інакше, де шукати мою Елю я не розумів. Та й навіть не знаю чи вона жива. Але остання надія плекалася в моїй душі. Я не міг повірити в те, що вона померла. 

Коли я приїхав на студію "Космос", одразу зустрів здивовані обличчя. Так, давненько я сюди не заглядав. Одразу попрямував в кабінет директора - мого давнього знайомого, який тисячу раз просив дати інтерв'ю на його канал. Він займався впливовими людьми, цікавився іхнім особистим життям, а щось хайпове він завжди міг витягти з людини. Та й ті самі воліли ділитися всіма подробицями свого життя.

Після зникнення моїх дівчат, він просив дати інтерв'ю, адже всім навколо було цікаво, що ж насправді сталося. Я тоді був в такому стані, що хвиля журналістської цікавості тільки нервувала, та й що було розказувати, якщо я й сам нічого не розумів, а всі деталі їм розказував мій батько. От тільки їм була цікава моя версія. Що ж тепер всі отримають бажане. Я зроблю це не задля них, а задля свого кохання.

Підійшовши до дверей я легко постукав і зайшов. Лев як завжди сидів за своїм столом та щось розглядав у паперах. Піднявши свої очі на мене, він з щирим захватом заговорив :

- Діма, які люди. Я просто не вірю своїм очам

- І тобі не хворіти. Ти такий же самий як двадцять років тому - засміявся я і зачинив за собою двері.

- Ну ти таке скажеш, не такий же самий. Тоді я був простим журналістом, а зараз я директор цілого каналу, який я тобі скажу доволі успішний.

- А от це саме те, що мені потрібно! - успішний канал з багатьма глядачами мій шанс на успіх. Чим більше його дивляться тим більший шанс на успіх.

- Ну що, викладай для чого прийшов, а я організую нам каву, чи може щось міцніше? - він взяв телефон, який стояв на столі для зв'язку із секретаркою, щоб передати їй наше прохання.

- А давай по коньячку, прохання все таки делікатне. 

- Прекрасний вибір - він широко усміхнувся. Через декілька хвилин на нашому столі стояла пляшка дорогого коньяку і закуска з сиру та дорогої ковбаси. Все таки цей жук не міняється, як і вподобання двадцять років тому.

- А тепер до суті ....- я надпив коньяк і почав свою розмову.

- Ну ти й даєш! Здивував так здивував - Лев витер серветкою піт з свого чола і залпом випив весь коньяк, що був у стакані.

- Так скажеш, ніби я щось надзвичайне тобі розказав. Ти ж сам цього хотів. Невже забув?

- Ага, з тобою забудеш. Просто вже не очікував, що сам Коваль буде просити взяти в нього інтерв'ю. От тільки чому зараз? Що від цього зміниться? - не розумів Лев, чому мені так раптово стало це потрібно.

- Всього тобі не розкажу зараз. Але якщо вийде, я твій боржник.

- Заінтригував. А чорт з ним, коли ще така нагода випаде. Чекаю тебе сьогодні ввечері. О сьомій початок ефіру, але приїхати потрібно швидше. 

- По рукам - я пожав йому руку і вийшов зі студії. Поки є час, треба змотатися на роботу, владнати всі справи і взяти декілька днів вихідного, бо після цього інтерв'ю решта каналів просто не дасть мені спокою. А тепер до справи. Я зловив машину таксі і поїхав в офіс.

До студії я приїхав за тридцять хвилин до початку інтерв'ю. Мені дали документи на підпис про те, що я даю дозвіл на зйомку, а далі провели в гримерку. Там візажист прибрала мені блиск зі шкіри, зробила легкий макіяж і поправила зачіску. 

За кілька хвилин до початку прийшов адміністратор і повідомив: 

— Ми починаємо через три хвилини.

Далі я пройшов у павільйон і скажу вам мені було доволі страшно, як для людини, яка звикла до публічності. Але я розумів, що тема про яку ми будемо говорити надто особиста, яку я обіцяв не виносити на загал, а зараз просто змушений це зробити. Від того й нерви.

У павільйоні вже стояли великі софтбокси та прожектори, кілька камер, оператори, ведучий та звукорежисер.

Звукооператор прикріпив мені петличний мікрофон.

— Будь ласка, не торкайтеся його під час розмови. - Проводи від мікрофона сховали під одяг. 

Далі почали перевіряти звук. 

— Скажіть кілька слів,

— Добрий день. 

— Чудово, звук є.

Перед записом асистент показав пальцями:

"Три... Два... Один..."

Інтерв'ю почалося.

Ведучий усміхаючись почав говорити: 

— Добрий вечір! Сьогодні у нас у гостях Коваль Дмитро Олександрович. 

Після короткого представлення він повертається до мене: 

— Дякую, що знайшли час прийти.

— Дякую за запрошення.

Ведучий повернувся до екрану і промовив:

- Сьогодні наша тема - Коваль і його колишнє життя.

- Дмитро Олександровичу, чи готові ви нам розповісти, те, що багато років цікавило пресу? Що ж сталося з вашою дружиною та маленькою донькою? 

А далі свою історію почав я. Звісно усе я їм не розкажу, тільки те, що потрібно мені.

- Невже поліція і ваш впливовий батько не змогли вам допомогти?- перебив мене ведучий.

- На жаль, вже зараз я впевнений, що вони й не збиралися нікого шукати. А мій батько - головний винуватець викрадення. Тоді я був молодий і піти проти нього не міг, доказів теж не було. А коли дізнався, що речі моїх дівчаток знайшли у річці, мій світ і сенс цього життя просто зник. Тоді батько ще більше зміг підкорити мене, у такому стані в мене не було сил йому перечити.

- То що, змінилося зараз? - знову втрутився ведучий. 

- Вже декілька років я не спілкуюся з батьком - він втратив найцінніше. Сина. Я так і не зміг його пробачити. Але життя теж його покарало - у батька інсульт, він прикутий до ліжка, а я так і жодного разу не зміг його навідати. - чесно відповів я.

- Невже такий впливовий чоловік наважився зробити таке зі своєю рідною онучкою? Але ж які його мотиви? - подивився у камеру ведучий.