Розділ 14

Лія

Мої думки перервали крики, які доносиллися з вулиці. Я навіть не одразу зрозуміла, що сталося, але пара голосів, яка ставала все ближчою означала, що щось іде не так. Кулею вилетівши, з кабінету, я помчала на перший поверх. Вже тут мене застала картина, яка ще більше мене шокувала. Якась жінка і ще двоє здорових чоловіків намагалися зайти в будинок. Охоронець тим часом закрив прямо перед їхнім носом двері і захекуючись прокричав мені:

- Негайно дзвони до шефа нехай вгомонить свою навіжену колишню.

Я зовсім не розуміла хто ці люди і що вони хочуть. 

- Сергій, хто ці люди і що вони хочуть?

- Довго пояснювати, просто подзвони до Коваля молодшого і скажи, що його дружина виламує двері. Довго я все одно не зможу їх утримувати, а поліція вимагатиме роз’яснень. – єдине, що сказав охоронець, і почав підставляти під двері тумбочку і одночасно зашторяти штори. 

Попри ступор, я все таки побігла на другий поверх по телефон. Тремтячими руками, я набрала номер свого начальника. Через декілька хвилин у телефоні почувся його голос..

- Матвію, терміново приїжджайте додому. Ваша дружина з двома лисими амбалами виламує нам двері – ледве тремтячим голосом змогла промовити.

- Я скоро буду – почула я в трубці до того, як дзвінок завершився.

Далі все було як у тумані. Плач Соні, яка прокинулася від шуму. Я налакана, яка намагалася її заспокоїти. Сирени поліцейської машини і крики Матвія на ту жінку, яка розмахуючи руками намагалася щось йому довести.

Вже ввечері, коли трохи всі заспокоїли нерви, а поліція поїхала, затримавши всю трійку, я нарешті почала вимагати пояснень:

- Матвію, може ви хоча б нарешті поясните, що це було? І наскільки я зрозуміла, таке вже раніше було, то чому не можна було попередити мене завчасно, що таке може статися? – коли страх минув, мною заволоділа злість. Як можна бути таким байдужим і не попередити про такі інциденти. А якби таке сталося, коли нікого поруч не було. Що тоді? Ці троє просто б забрали дитину і я нічого не могла б зробити. Як тільки уявляю таке, мороз по шкірі.

- Ліє, давай не сьогодні. Я тобі обов’язково все розкажу, але точно не зараз.- чоловік був ніби не тут, він тримав чашку в руках і дивився в одну точку.

- А коли Ви мені збираєтеся про це розказати? Тоді, коли наступного разу вони зможуть забрати дитину просто з моїх рук? – злість знову накрила мене новою хвилею – Ця жінка, мати вашої дитини, і я просто впевнена, що без причини вона б такого не робила.

- Ліє, не забувай, що ти в моєму будинку, і я сам буду вирішувати, що і коли я буду розказувати своєму обслуговуючому персоналу! – чашка, яка до цього була в руках Матвія просто полетіла в стіну, а від такого крику, я просто втратила дар мови. То ось значить, як він думає про мене. В очах забриніли сльози. З думок одразу виринули спогади, як він намагався приділяти мені знаки уваги, його погляди і зараз ось такі слова.

- Тепер зрозуміло, що у вас тут сімейка покидьків, які думають тільки про себе! - це єдине, що зараз я могла промовити. Піднявшись з крісла, я поволі пішла в бік сходів. Єдине, що зараз хотілося, то це просто забрати свої речі і піти геть з цього будинку.

- Ліє, почекай будь ласка, я сказав це на емоціях. Вибач, будь ласка ! – Матвій кинувся за мною, але слухати і чути його я не хотіла.

- Боюся, що вам Матвію, доведеться шукати собі нову няню, мій випробувальний термін закінчився сьогодні. І чесно, якби я змогла повернути час назад, я б ніколи не їхала в це кляте місто за правдою. Ви думаєте, якщо у вас є гроші, то можете робити з людьми, що заманеться. Але такі, як ви не люди. Ви просто оболонка з чорною душею. – емоції просто навалилися на мене. 

Все, що я дізналася сьогодні про своє життя, і те, що сталося після цього просто добило мене. Я навіть сама не розуміла, навіщо я це все йому зараз кажу, але так хотілося висловити хоть комусь з цієї сімейки все, що я думаю про них.

- Ліє, що ти таке говориш? Все, що я сказав, були емоції, і я щиро про це жалію і не розумію про, що ти говориш.

- Ах не розумієш! Так, спитайся у свого названого батька, як він знаючи, що його рідну доньку замовив його ж батько, жив всі ці роки. Як можна було спілкуватися з цією людиною, називати його татом і не думати про те, що його дружина і донька, можливо мертві. Але ж ні, він жив у своє задоволення, і нібито пам’ятаючи про нас в душі. Повір, він тобі багато про що цікавого розповість, а зараз залиш мене у спокою, мене нудить від твого лиця. - я навіть не добирала слів як до нього говорити, а про офіціоз просто мовчу.

Так, може це було жорстоко, але сказавши це, мені стало легше на душі. Забравши свої речі, я вибігла з будинку, на сходах зіштовхнувшись з Дмитром Олександровичем:

– Ненавиджу вас! - тільки й змогла промовити йому в обличчя

Любі мої, я щиро вдячна всім, хто читає книгу. Як вам розділ та емоції Лії, діліться в коментарях!

Ваша Ляна Брук!