Розділ 13

Лія

Для вигляду я ще постояла з охоронцем на вулиці та мило поговорила. Але всі мої думки були зайняті тільки одним. Потрібно пробратися до кабінету Коваля старшого. В будинку нікого немає, камери не працюють, невже везіння нарешті на моїй стороні? 
Швидко попрощавшись, я зайшла в будинок. Ще раз, впевнившись,  що охоронець пішов далі по території, а камери дійсно не працюють, я піднялася наверх. Кабінет Дмитра Олександровича був просторим, в оформлення меблів в колір дерева. Тут все виглядало дорого. Меблі обвиті шкірою, без всього зайвого. 
Я пройшла до полиці з книгами. Чесно , була здивована, що він любить читати. Взяла до рук книгу, вона відрізнялася від усіх кольором. Все оформлення палітурок книг було темне, а ця червона. «Ромео і Джульєтта». Я посміхнулася сама до себе, невже батько і справді читає таку класику? Відкрила першу сторінку, і тільки тоді зрозуміла, чому ця книга відрізняється від усіх. 
Тут була схованка. Так саме схованка, замість сторінок тут були фото. Фото моєї мами. Невже, він досі її пам’ятає ? Чи зберігає тільки як пам’ять ?
 Але тоді б не став ховати, але чомусь це зробив. Акуратно поставивши все назад, я пішла до робочого стола. Крісло масивне, як і самий стіл. Було видно, що тут працює саме чоловік. Але всюди панував порядок. Відкрила першу шухляду, але тут були робочі документи. Чесно, я й сама не розуміла, що я хочу тут знайти. 
Логічно, що батько до викрадення непричетний, але я сподівалася, що він міг самостійно шукати слід викрадачів, не знаю, може якогось детектива наймав, або ж в поліції були якісь новини. Перешукавши увесь стіл, я зрозуміла, що тут нічого немає. Від безсилля я просто опустила голову на нього і тихо заплакала. 
От, як мені щось знайти, коли пройшло скільки років? Я не маю навиків детектива, на нього грошей теж немає, та й часу пройшло надто багато. Напряму в Дмитра Олександровича я точно не запитаю, мене одразу випруть звідси.  З таким відчаєм, я опустила голову на стіл і зрозуміла, що під самим столом є іще щось.
Опустившись на коліна під стіл, я побачила мою останню надію. Не даремно ж вона так влучно захована. Її важко помітити та й наскільки я знаю, то Дмитро Олександрович не дуже то й дозволяє комусь прибирати у своєму кабінеті. Варто було натиснути на масивний  різьблений візерунок під стільницею, як ледь чутно клацав прихований механізм. У глибині столу безшумно висувалася вузька шухляда, настільки майстерно замаскована, що навіть при ретельному огляді її неможливо було помітити. 
 Моєму здивуванню не було меж. Як від цієї схованки так і від того, що я побачила. Як я зрозуміла батько наймав приватного детектива, і хоч він і не зміг вирахувати викладачів, але тут чорним по білому писало, що ймовірним замовником є його батько, тобто мій дідусь. Прямих доказів теж не було. Але було багато незрозумілих транзакцій з його рахунку за кілька днів до того як нас викрали, і в той день коли сталося викрадення. 
 Ні, ні, цього не може бути. Мені просто в голові не вкладається, як рідний дідусь міг таке зробити. І навіщо? Може це все ж таки помилка? Але так багато збігів. 
Тепер, я розумію, чому нас так погано шукали. Він просто проплатив усім. З нашими пошуками затягували, бо скоріш за все, очікували нас знайти точно не живими і здоровими. Але й тепер розумію батька, в нього просто не було сил і доказів звинуватити батька. А в результаті три зламані долі.