Розділ 12

Лія

Після зустрічі з батьком в мені вирували змішані почуття. І злість і радість. З одного боку, мій батько живий і не винен в тому що з нами сталося. Але й з іншого була образа. Звісно, я дуже любила свою бабусю, але думка про те, що десь тут були мої батьки мене не покидала і це почуття в мені все більше злило . І зараз всотий раз я лежу на своєму ліжку і все це прокручую. Всі ці думки не дають мені спокою. Не дають нормально жити. Адже так важко приховувати правду, яку ти носиш в собі. Я кожного дня мушу посміхатися цим людям і вдавати ніби все добре. 

Ранок вихідного дня видався важким. Після сліз, з якими я заснула, голова боліла, обличчя набрякло і зараз я здавалася надутим шаром. Що ж учора дала собі слабинку, але це не означає, що я буду розклеюватися. Тому зібравши, всю силу в кулак, я встала з ліжка в напрямку ванної кімнати. Поки йшла, з кухні донісся приємний аромат смажених сирників. Бабуся Олівія вже хазяйнує на повну. Тому швидко привівши себе в порядок, і навіть додавши легкий макіяж, що я роблю досить-таки рідко, я пішла на запах смаколиків.

- Доброго ранку- я щиро посміхнулася бабусі, яка стояла спиною до мене.

- Доброго ранку, сонечко. – на її обличчі теж засяяла усмішка. Хоч обличчя в бабусі було замучене, але радісні очі її прикрашали і не видавали віку.

- Ви знову з самого ранку готуєте. Краще б відпочили трохи. – мені було трохи незручно, що бабуся он готує кожного дня з самого ранку, а я сплю і приходжу вже на готовий сніданок.

- Що ти, дитино, мені тільки в радість. Зараз хоч є для кого готувати, он і душа радіє. Не можу я спати довго, такий вже вік. Сідай краще, зараз все буде. – вона посміхнулася і далі обернулася до плити, а вже через декілька хвилин на столі стояла ціла тарілка сирників, які вийшли просто чудові. А також сметана та згущене молоко. Стільки солодкого я рідко дозволяю собі, але сьогодні можна трішки і порадіти. Після сніданку я допомогла бабусі прибрати весь посуд, а вже тоді ми трохи поговорили по душам. 

Як тільки я зайшла в кімнату, мій телефон задзвонив, а ще коли я побачила, що дзвонить шеф, то ще й здивувалася. Цікаво, що йому потрібно?

- Доброго дня, я слухаю! – привіталася я першою як тільки взяла телефон.

- Доброго дня, Ліє. Вибач, що дзвоню у твій вихідний, але в мене термінові справи, а Софійку немає з ким залишити. Чи не могла б ти приїхати, обіцяю оплачу тобі подвійний тариф, тільки приїдь. – з благанням в голосі попросив чоловік.

- Так, звичайно, я приїду. Постараюся пошвидше. До зустрічі.- я першою поставила слухавку і пішла одягатися. Зрештою, я зовсім не була засмученою, що вихідний зірвався. Вдома все одно нічого робити, а самій по місту блукати мені зовсім не хотілося. Потрібно буде на наступних вихідних, витягти Лесю із села, адже давненько ми з нею не розмовляли, а бачилися тим більше. Життя в столиці мене так затягнуло, що я зовсім забула за подругу та своє життя.

Швидко зібравшись, я попрощалася з бабусею і поїхала. Ех, якби я знала, що у вихідні дні тут такі затори, то б точно пішла пішки. Мало того ми їхали більше години, водій здер купу грошей за дорогу, так ще й ледь не потрапили в аварію. От ні, щоб їхати собі спокійно, кожен хоче бути швидше, і летить як навіжений прямо перед машиною. От з такими пригодами, я й добралася до будинку Ковалів.

На сходах мене вже зустрічав Матвій і моя маленька подружка. Софійка швидко підбігла до мене, як тільки побачила і кинулася обнімати. Матвій дуже швидко привітався і вибачаючись покинув нас. Виявилося, що в них у фірмі стався якийсь форс-мажор і Матвію потрібно було терміново їхати. Оскільки, сьогодні вихідний, то вдома більше нікого не залишалося, адже весь персонал, окрім охоронця відпустили. А Дмитра Олександровича, якось навіть в думках мені важко називати його татом, як я дізналася від Соні, вдома не було від вчорашнього вечора, як і його дружини. Що ж, так навіть краще. 

До обіду ми займалися своїми справами, потім я нагодувала та вклала замучену Соню спати, то ж тепер у мене було вільних дві години. Що я буду робити весь цей час, я й сама не знала, тому спочатку вирішила вийти на вулицю. Тут було вже трохи холодно, адже було видно як осінь пробирається непомітно. Кожного дня ставало трішки холодніше і ближче до зими. Як згадаю цей холод, аж мороз по шкірі. З дитинства його не любила, як і цю пору року. Для мене найкраще це гаряче сонечко і тепло, яке воно видає. Ех, як же швидко воно минуло, а до наступного ще так далеко. Так замріяно, я простояла на сходах, аж поки мене не окликнув охоронець.

- Привіт красуня, ти чого так замріялася? – чоловік ішов до мене та посміхався, видно, що настрій був гарний.

- І тобі, привіт, Володимире. – я теж посміхнулася йому у відповідь. За цей час, що я працюю в Ковалів у мене склалися досить дружні стосунки з цим хлопцем. Хоч він і був старшим від мене десь на добрих років десять і вищим на голову, ми змогли знайти спільну мову. Він був досить привабливим шатеном і карими очима. А, коли він посміхався, на щоках з’являлися такі чарівні ямочки, що не звернути на них уваги просто було неможливо. Він був міцним накачаним, як і личило охоронцю. Впевнена, він з одного удару міг би вирубити людину .

- Я ж просив, називай мене просто Володя. Я не настільки від тебе старший, щоб ти так офіційно до мене говорила. Дякувати богу, хоч на «Ви» перестала звертатися.

- Так, так, я все пам’ятаю , але настільки звикла до твого повного імені, що так важко називати тебе скороченим. – весело відповіла я. 

Кожного разу він мені це каже, і кожен раз я про це благополучно забуваю, от така моя звичка. Тим паче, що повне їм’я звучить дуже солідно.

– А ти хіба, не маєш зараз стежити за камерами, все ж таки власників немає вдома, і треба пильніше дивитися. Я чула, в них ворогів доста? – вирішила я поцікавитися, адже він рідко виходив зі свого будиночку, завжди стежив за периметром через камери.