Розділ 10

Лія

Високий, статний чоловік. Видно, що спорт зал це його другий дім. Навіть крізь діловитий костюм видніються м’язи. Шатен з такими ж темними очима та невеликою бородою. Зізнаюся чесно, якби не знала, що це мій батько, то напевно б закохалася. Цей чоловік буквально мрія всіх жінок. А в моєї мами просто вишуканий смак. І знаєте, хвилююче те, що цей чоловік іде в мою сторону. Ноги підкошуються, руки тремтять. Так страшно мені ще ніколи не було. Скільки разів я уявляла нашу зустріч. Ще в дитинстві і навіть зараз. Але в уяві це зовсім інше, емоції теж. 

- Доброго дня! Це ви наша нова няня? – такий суворий і водночас чарівний голос. 

- Так, я. – тільки і змогла вимовити 

- Тоді, приємно познайомитися. Я Дмитро Олександрович – чоловік простягнув мені руку і широко посміхнувся.

- А я просто Лія – відповіла я і теж простягнула руку та легко її потиснула.

- Яке у вас красиве ім’я, так колись звали мою дочку. – було видно здивування мого батька 

- Думаю, такі імена зараз доволі часто зустрічаються – я вимовила це, а в душі так і рвалося крикнути, що це я його дочка , а зараз залишалося тільки посміхатися.

- Тоді я піду, справи. – Дмитро Олександрович швидко розвернувся і пішов, більше нічого так і не сказавши. Напевно рана через втрату дочки не змогла загоїтися. Цікаво чи шукав сам батько нас з мамою чи залишив все так як є. Але зараз я твердо вирішила, як тільки дізнаюся хто винен у нашому з мамою викраденні, я все розкажу батькові і чи спілкуватися зі мною, вирішувати тільки йому. 

До кінця вечора все було як завжди, більше ніяких знайомств і неочікувань. Батька я більше не бачила, його дружини теж. Ми з Софійкою повечеряли і я вклала її спати.  

Я сиділа біля дівчинки, двері відкрилися і туди зайшов Матвій:

- Привіт, а я сьогодні швидше звільнився – настрій у нього був хороший, я б навіть сказала веселий – Ой, Соня спить. Ходім – він простягнув мені руку і я навіть не знала як мені відреагувати, але все таки взяла його долоню і ми вийшли. Пройшли на перший поверх, він сам взяв мої речі і ми вийшли з будинку. Я була настільки шокована від цього жесту, що навіть і слова вимовити не могла. Коли хоч трохи відійшла від шоку, ми вже стояли біля машини Матвія.

- Матвію, куди ви мене ведете?

- Вибач, в будинку не хотів пояснювати. - він зробив винувату гримасу і продовжив: - Ми їдемо кататися містом 

- Тобто, я все одно нічого не розумію. Навіщо? – ця пропозиція, ні ця умова, де мене просто поставили перед фактом взагалі не влаштовувала. Мені було приємно, що Матвій сам захотів провести зі мною час, все таки він мені подобався, але я відкидала будь-які надії на щось спільне, адже якщо він дізнається, що я в цьому будинку не випадково, то навряд мене пробачить.

- Ну як це навіщо? Ти ж на роботі постійно, я інколи взагалі затримуюся, а ти я просто впевнений, що не бачила все місто. Повір, тут дуже багато цікавих місць. Чи в тебе були інші плани? Хлопець? Боже, вибач, я не знав – Матвій настільки все швидко і багато говорив, що я не встигала і слова вимовити. Але коли він згадав про хлопця на його обличчі промайнув сум? Та ні. Це напевно мені здалося, або моя фантазія все сама розігрує. Не може, щоб такий чоловік як він, звернув увагу на просту няню. Такі люди завжди обирають статусних жінок, таких як самі. Чомусь від цієї думки самій стало гірко. І щоб не розчаровувати чи то його чи то себе я нарешті промовила:

- Ні, Матвію, хлопця у мене немає, та й коли його завести, якщо тут у місті я недавно, а часу на такі розваги у мене немає. Тому так, ходімо вже кататися твоїм містом. – на обличчі хлопця одразу знову з’явилася чарівна посмішка. Яка ж вона все таки чарівна. Так, стоп дівчино, це тебе знову не туди заносять твої думки.

Тому, коли Матвій відкрив мені дверцята свого новенького і чорного Джипа, я рада сіла всередину. Помітила, що і у мого батька і в нього однакові марки машини. Цікаво це в них такий смак, чи хочуть виглядати стильно з такою машиною.

- Матвій..- якось невпевнено звучали мої слова, але якщо вже почала, то тікати нікуди.

- Так – хлопець вже сів у машину і ми вирушили з-за воріт.

- Я помітила, що у вас і Дмитра Олександровича однакові марки машин, це смак однаковий? Вибач, якщо здаюся надто цікавою.

- Ні, тут нічого такого немає, я радо відповім на твої запитання. Так, в нас однакові марки, та й можна сказати це батькова заслуга, він страшенно любить такі машини от і привив мені любов до них. В нас навіть власна колекція є з різних років випуску та навіть кольорів.

- Ого – тільки й змогла вимовити від захвату. – Яка віддана любов.

- Так, це ще з молодості тягнеться. Наскільки знаю, то він обіцяв своїй першій дружині, власноруч заробити на таку машину, але не встиг. – згадка про мою маму, вдарила ніби током. То це виходить мій батько і досі пам’ятає мою маму? Чи просто береже пам’ять про неї? Поки в мене є шанс, я дізнаюся хоча б щось, впевнена Матвій повинен щось знати.

- Матвію, а що сталося з його колишньою дружиною? Чому він одружений на вашій мамі?

Він трохи помовчав, ніби про щось задумався, але потім все таки відповів:

- Це довга історія, і я багато чого не знаю, тільки те, що довідався сам. 20 років тому, його дружину та маленьку дочку викрали з власного будинку. Мій вітчим тоді був на важливій нараді, тому повернувся додому пізно, і одразу зрозумів що щось трапилося. Вітальня розгромлена, а дитячої люльки і самої дитини не знайшов, як і своєї дружини. Через декілька днів прийшов лист про викуп, у нього самого скільки грошей не було, тому довелося просити воно батька. Невістку свою він не любив, вважав, що вона не гідна їхньої сім’ї, але грошей дав. Але після цього нікого не повернули. А ще через тиждень біля якогось села, в річці знайшли шарф його дружини та люльку дитини. Але тіл, так і не знайшли. Тому знаю, що зараз як і його дружина так і донька у статусі безвісти зниклих. Це єдине, що я знаю.