Розділ 4

Лія

Ранок зустрів мене прохолодою. Все ж таки осінь остаточно пробралася на вулиці. Я вийшла з будинку, останній раз подивилася на нього, впевнилася, що міцно все закрила та рушила на зупинку. Так, у нашому селищі їздили автобуси. Хоч і нечасто як хотілося б, але все ж таки були. Чекати довго не довелося, і ось я вже сиджу біля вікна та розглядаю краєвиди сіл, які ми проїжджали. Це в більшості були ще подекуди зелені дерева, які змінювалися пожовклим листям. Десь вдалині виднілися будиночки, а деінде зустрічалися люди, які кудись в таку рань спішили. Через дві години мене зустрів Київ. Давненько я тут не була, аж забула як все виглядає.

Хрещатик – головна вулиця Києва. Я дивилася на величні фасади, арки і колони ніби вперше. Вони все ще заворожували мене. Уздовж вулиці росли київські каштани, що стали символом міста.

Тут були розташовані важливі будівлі: Київська міська рада, Головпоштамт, Національна філармонія поруч, відділення банків, офіси, магазини. 

Я зійшла вниз і переді мною відкрилася широка вулиця з високими фасадами в сталінському стилі. Будівлі все так же виглядають монументально — колони, арки, балкони. Тут теж росли каштани. 

Ще трохи я помилувалася краєвидами міста, і вирішила шукати оголошення про здачу кімнати, зазвичай їх було багато та стовпах, але цього разу чомусь не бачила жодного. На мить здалося, що я так і залишуся ночувати на вулиці, але мої думки перервав чоловічий крик.

- Софіє, зупинись! – я побачила як дівчинка зіскочила з скейту і так і залишилася стояти посеред дороги. Я навіть не зрозуміла, як опинилася біля неї, але вже за мить ледве відскочила від машини, яка гучно сигналила а з неї почувся злісний матюк. Звісно скейт було не врятувати, але дівчинка залишилася живою і це головне. Навіть страшно було уявити що б сталося як би я не встигла, а все тому що батько не зміг угледіти свою дитину. І мене накрила така злість, але зараз важливий стан дівчинки.

- Ей з тобою все добре? – я опустилася на коліна перед дівчинкою: вона досі тримала долоні на своєму обличчі, ніби хотіла захиститися від усього злого. Я обережно розкрила їх та побачила перед собою дівчинку років п'яти, з м’яким, кучерявим волоссям, яке спадало на плечі живими пружними хвилями. Кучері ніби мали власний характер і розліталися в різні боки, роблячи її схожою на маленьке сонечко. Її очі світилися переляком але водночас цікавістю й довірою, як у тих, хто ще щиро вірить у дива. І це диво сталося щойно, коли я змогла витягнути її з під коліс машини.

- Ти моя фея – вона так раптово мене обняла, що я навіть не встигла нічого зрозуміти.

Нарешті до нас прибіг захеканий чоловік, швидко обняв її, було видно теж як він перелякалася.

- Софіє, ти так мене налякала, будь ласка, не роби так більше. – він тримав її за плечі і здавалося, що ніколи не відпустить.

- Вибач татку – тільки й змогла вимовити дівчинка, і ще раз обняла батька. Я стояла осторонь, не хотіла їм заважати і вже коли вона розімкнули свої обійми зі злістю промовила : - Стежте краще за дитиною і тоді не буде ніяких пригод, а їзда на скейті має бути в парку та спеціально відведених місцях, а не біля самого тротуару.

- Дякую вам, якби не ви, я навіть боюся уявити, що б могло статися . І я розумію вашу злість, я й сам себе ніколи не пробачу. Ми тільки купили цей скейт і Соня дуже просила покататися одразу, от я й подумав, що нічого не станеться якщо вона трішки проїде, але як бачите усе таки сталося. Як стосовно кави за порятунок? 

- Я дуже хочу хоч чимось віддячити. – чоловік подивився на мене таким милосердним поглядом, що йому було важко відмовити. Я подивилася на годинник, все одно тільки десята ранку, я точно встигну знайти якусь кімнату, а зараз кава мені б не завадила.

- Ну що ж, приймаю вашу пропозицію, ходімо. Мене до речі Лія звати. – я подала йому руку у знак знайомства.

- А мене Матвій - чоловік теж пожав мою руку.

Вже через декілька хвилин ми сиділи в затишному, невеличкому кафе. Людей не було багато, але час від часу хтось заходив і швидко йшов назад. Через невелике приміщення столиків було небагато, але нам пощастило сісти біля вікна. Тут можна було розгледіти прохожих та бачити, що відбувається на вулиці.

 До нас підійшла молода дівчина офіціант та прийняла замовлення. Через декілька хвилин ми пили каву, а Соня щасливо їла своє морозиво. Я дивилася на неї і щиро раділа, що в неї є любячий батько, який приділяє їй час. Бачить як його дочка росте, а мені нажаль, такого щастя не дісталося, але радію, що цій дівчинці повезло. Цікаво, де її мама, адже здебільшого саме матері гуляють зі своїми дітьми. Хоча, може вона бізнес леді і зараз працює, а батько вільний. Варіантів багато.

- Ви так замислилися – Матвій посміхнувся мені та відпив ковток кави.

- Так, щось я дійсно зависла. Задивилася на вашу щасливу донечку. – я теж посміхнулася у відповідь. - Не хочу здатися нахабною чи можливо дуже цікавою, і якщо хочете, то можете не відповідати, але мама дівчинки багато працює, що ви гуляєте з дочкою, чи можливо гуляєте по графіку? – все ж таки вирішила запитати те, що мене так цікавило. Матвій трохи спохмурнів, напевно згадав щось неприємне і мені одразу стало соромно за своє питання, але зробити вже нічого не можна було і сказані слова назад не повернуться.

- Я сам виховую дочку, на жаль, подробиці при доньці я розказувати не буду, але знаєте я радий, що все так сталося, напевно це була не моя людина, хоч і спочатку було дуже важко.

- Вибачте будь ласка, не варто мені було це питати, не даремно бабуся казала, що я люблю пхати свого носа всюди. – одразу згадалася бабуся, якій в дитинстві я часто лоскотала нерви своїми питаннями та витівками. А що іще було робити, коли дитяча цікавість брала гору.

- Ні все добре, це питання мені часто ставлять і напевно я вже звик.