Таємниці мають залишатися таємницями

Зі спогадів А.К.

«Я не знаю, як тут опинилася… Зараз пишу цей текст, а мої пальці кровоточать… сльози омивають… боюся вдихнути цей сморід, що лине звідусіль… тут все ним пропахло… цим злом… О ні! Я чую його… шурхіт та шкряботіння… невже це мої останні спомини?!...»

Написане далі неможливо було прочитати: нижні рядки оросила кров.

Вона перегорнула сторінку.

Зі спогадів М.С.

«Не знаю, чи доживу, щоб ще раз побачити світанок, адже все тут забито дошками. І не відаю, чи мого листа хтось прочитає… Маю дуже гарну фантазію, тож можу уявити себе серед тієї купи кісток, що бачила у вітальні… Все… він тут…»

Її пробили дрижаки. Відчула запах кислого, який пронісся носом, збуджуючи огиду. Легкою, але рішучою рукою вона відкинула щоденника, що зберігав останні слова невдало заблукалих людей. Їхні останні крики болю залишились у цьому зшитому шматку паперу. Вона прислухалася чи не прийшов він по неї, але почула лише тишу. Ну навіщо вона подалася у цей будинок?!

Глибоко вдихнувши, знову потяглася за щоденником. Взяла ручку, що кріпилася за тоненьку смужку стрічки до цього бездушного картону, і почала писати:

 Зі спогадів К.М.

«Я прийшла до покинутого маєтку з надією розкрити, що стається з людьми, яких востаннє бачили неподалік від цього проклятого місця. І здається розгадала... Шукайте мене серед кісток у вітальні…»

Її наполохав скрип над головою: тяжкі кроки лунали з другого поверху. Спритно прикривши щоденника купою старого мотлоху, вона рвонула вниз по сходах. Розуміла, що в цьому крижаному мороці їй немає де сховатися. Опустившись вниз по стіні, сіла біля дверей і озирнулася довкола. Приміщення аж кричало від темряви, що взяла у полон цей закинутий будинок. Вікна були забиті дошками, але де-не-де крізь продірявлені шибки проходило місячне сяйво. Та цього було замало для орієнтації у замкнутому просторі. Вона глибоко вдихнула, а тоді прикрила рота рукою.

Боялася, що її почують.

Рип.

Рип.

Рип.

Шурхіт одягу.

Голосне сопіння, що вибивалося зі спокійного ритму існування давно забутого маєтку.

          До вух долинули тихі та повільні кроки. Він пересувався зовсім поруч. «Невже за цими дверима?!» Її охопила паніка. Дихання стало нерівним, серце билося швидше, ніж зазвичай, а кожен м'яз напружився в очікуванні небезпеки. І ось вона почула різкий запах поту, який ввірвався в її ніздрі.

«Він також відчуває мій страх».

          Смакує його.

          Заманює, неначе павук, що чекає на комаху у своєму павутинні.

          Не гаючи часу, вона побігла далі, серце лупцювало в грудях, відбиваючись у такт її крокам. Їй вдалося проминути темний коридор, рухаючись навпомацки, але за спиною вчувалося дике сопіння, надаючи снаги кожному її м'язу. 

Вона продовжувала бігти.

Але на мить озирнулася, щоб вловити очима темний силует, що швидко наздоганяв.

          Вона зашпорталась і впала з тупим ударом, що перекотився по всьому її тілу. Ногу охопив пекучий біль, який змушував її завивати від страждання.

          Розуміла, що все тут і скінчиться. У вітальні, посеред купи давно обгризених трупів…

          Горбата темна постать схилилася над купою кісток. Він взяв для себе смаколика і запхнув до рота. Вона закрила очі від огиди, коли почула плямкання.

          Була впевнена, що то не оленина.

          Вловила подих давно протухлої людської плоті, що долинала з його вуст, і зрозуміла, що він схилився над нею. Гарячково почала відлазити подалі, промацуючи собі шлях до виходу. Пальці наткнулися на щось липке і холодне. «Ось воно».

          Замахнувшись рукою, вдарила скляною пляшкою його по голові. Почула жаский рев болю.

          Точно не людський.

          Зіп’явшись на ноги, почала шкандибати далі, відчуваючи в собі палаючу жагу до виживання.

Аж почула дивний хрускіт у своєму тілі.

          А тоді прийшов біль.

          Вона впала горілиць на підлогу і вже не могла підвестися.  

Гаряча рідина залила одяг, коли він розірвав її горло.

          Останнім, що вона бачила перед тим, як свідомість занурювалася у безодню темряви, був пронизливий погляд хижака, що оглядав свою жертву з нетерплячою насолодою, перед тим, як занурити свої ікла в понівечену плоть.

* * *

Темна горбата постать тримала щоденника, знайденого серед купи мотлоху… А тоді, з безмежним задоволенням у очах, вона віддала його вогню, у якому виднілися жмутки темного волосся. Полум'я забрало із собою всі спогади, які ніколи більше не повернуться у світло дня.

          Таємниці мають залишатися таємницями.