Глава 41 (23)

Двоє підлітків опинилися на верхньому поверсі хмарочоса. Тут ще не встигли викупити всі приміщення. Як і доробити ремонт. Кругом валялися будматеріали. А стіни не були ще пофарбованими. Тим не менш, кілька офісів вже тут працювали.

– Реконструкція старих меблів «Фарлок Сварт» і ремонт взуття «Містер каблук», – прочитав таблички на дверях Вольф. – Не густо. Хоча, напевно, сюди мало хто доїжджає.

– Можливо, – Анна зачепилася за плівку, яка лежала на підлозі, й намагалася звільнитися від неї. – Ти не бачиш, де сходи на дах?

Вольф озирнувся та побачив в кінці коридору табличку з написом «Вихід». Він кивнув дівчині в потрібну сторону й з завмиранням серця пішов до дверей.

У той день, коли вони з'явилися на даху цього будинку, в нього були інші проблеми, й він зовсім не оглядався на всі боки. Тож не дивно, що не пам'ятав, де що розташоване.

Опинившись на даху, Вольф обійшов його по периметру й з сумнівом озирнувся навколо. Він сподівався знайти тут, хоч, щось незвичайне. Але його очікування зовсім не виправдалися.

– Ну, якщо тут щось і приховано, воно не буде на виду, – Анна теж оглядала все, що тут лежало. – Або ти сподівався, що ми зараз опинимося біля порталу, який перенесе нас знову в той світ, де ми всіх знайдемо та врятуємо?

– Не варто говорити це так, ніби я не знав, – пирхнув хлопець. – Інша справа, тут занадто чисто. Ні до чого причепитися.

– А тебе так і манить причепитися? – засміялася Анна й розгорнулася, щоб залишити дах.

– До тебе причепитися, – засміявся хлопець та слідом за дівчиною покинув дах.

Вони підходили до ліфтів, як один з них розкрився.

Вольф з Анною завмерли від несподіванки й визирнули з–за колони, щоб дізнатися, хто ще вирішив піднятися так високо.

На свій подив, вони побачили Вільяма Слоу.

Вольф швидко притиснув до себе Анну й притулився до колони, щоб їх не помітив цей дивний чоловік, який пішов вперед по коридору. Грюкнули двері й двоє магів видихнули з полегшенням.

– Здається, кота він так і не знайшов, – хмикнула Анна.

– І прийшов лагодити взуття, або замовляти ремонт свого горища, – посміхнувся Вольф.

Анна засміялася й прикрила рот рукою, щоб її не було чутно. Потім вона натиснула кнопку ліфта, з якого щойно вийшов містер Слоу. Але, нічого не сталося.

– Він зламав ліфт, – Вольф ляснув себе по лобі. – Давай інший пробувати.

– Або можемо пішки, – Анна викликала сусідній ліфт.

Підіймався він дуже довго. І друзі почали хвилюватися, що Вільям може раніше вийти й зустріти їх. Вольф хотів уже запропонувати інший, як двері розсунулися, впускаючи їх всередину.

Вольф з Анною швидко стрибнули всередину й натиснули перший поверх.

Ліфт повільно рушив вниз, підбираючи по дорозі людей з інших поверхів. Напруга, викликана нещодавнім знайомим, поступово згасала. Й, коли ліфт зупинився на першому поверсі, Вольф з Анною були в гарному настрої.

– Ну, що, пора додому на довгу лекцію про поведінку? – Вольф взяв Анну за руку, яка йшла попереду.

– Лексі нас вб'є! – поскаржилася Анна й обернулася до хлопця. – Ми не ночували вдома.

Вона хотіла щось ще сказати, але завмерла й кивнула назад.

Злякавшись, що вони зараз зустрінуть Вільяма, Вольф різко обернувся. Але нічого не помітив та розгублено подивився на подругу.

– В чому справа? – насупився він. – Начебто, все спокійно.

– Занадто, – кивнула Анна. – Настільки, що не вистачає одного ліфта.

– Ти про що? – Вольф розвернувся, щоб зрозуміти, що насторожило дівчину.

– Самий крайній ліфт не працював, – пояснила Анна. – І ми увійшли до другого. Але вийшли з самого крайнього. Де ще одна шахта?

– Не зрозумів! – Вольф підійшов до стіни, де повинні були бути ще одні двері й постукав по ним. Пролунав дзвінкий звук.

– Шахта там точно є, – він почухав лоб, занурюючись в роздуми. – Може, вхід на другому поверсі?

– Давай перевіримо, – запропонувала дівчина. – Мені буде так спокійніше.

Вольф згідно кивнув та, на всяк випадок, перерахував всі двері на першому поверсі.

Вони опинилися на другому поверсі. Але дверей до крайньої шахти не було.

Тоді вони почали поверх за поверхом перевіряти двері. Але ніде не було входу в цю шахту.

– Наступний поверх – самий верхній, – повідомив Вольф. – Що робити будемо?

– Не знаю, – позіхнула Анна. – Я б зараз поспала. Але, мабуть, настали ті часи, про які говорила Лексі. Без їжі та сну.

– Давай, хоч, кави куплю, – Вольф знайшов поглядом невелику закусочну й повів туди Анну. – Зараз наберемося сил та підемо стежити за тим ліфтом. Упускати цю можливість я не збираюся. Ми хотіли знайти якийсь знак, і ми його знайшли. Вирушати додому, де можуть посадити під домашній арешт, не збираюся.

Анна згідно кивнула й всілася за вільний столик. Вольф замовив їм каву й булочок. І друзі приступили до трапези.