Глава 40 (22)

Після школи він відправився у Хайд парк й почав чекати Анну, яка незабаром підійшла.

– У тебе є якісь плани, або ми будемо ходити й сподіватися, що та незнайомка, яка потягла Марка, сама до нас підійде? – запитала Анна, як тільки підійшла. – Не те, щоб я проти. Але, боюся, у нас нічого не вийде.

– У нас немає інших варіантів, – похитав головою Вольф. – Там я її зустрів вперше. А потім ми каталися на колесі огляду. Про подальші їхні плани я не знаю, я залишив їх двох, щоб вони мило провели час. А тепер картаю себе за це.

– Розумію, – кивнула Анна. – Сподіваюся, ми знайдемо ту дівчину. Якщо її не викрали разом з ним.

– Думаєш, вона теж жертва? – з сумнівом запитав Вольф.

– Все може бути, – знизала плечима дівчина. – Ми теж з’явилися в тому ілюзорному світі без чиєї–небудь допомоги.

– Ну, так, – кивнув Вольф. – Але, давай, все ж, спробуємо.

Анна кивнула, й вони пішли вперед.

Погода в цей день зовсім не була придатною для тривалих прогулянок. Небо було затягнуте хмарами, від чого довкола було набагато темніше. Місцями дув сильний вітер та капав дрібний дощик. Хотілося скоріше повернутися додому та всістися біля каміна. Але двоє підлітків продовжували йти вперед, сподіваючись знайти хоч якісь сліди Марка.

Було вже пізно й треба було йти додому, як до них підійшов незнайомий чоловік. Він був чорним. Ще й в чорному костюмі. Через таке поєднання можна було сказати, що до них підійшли очі та зуби, які виділялися в темряві.

– Добрий вечір, молоді люди! – привітав він їх. – Жахлива погода. Правда?

– А чого ще варто очікувати в Лондоні? – засміялася дівчина. – Ми не в Каліфорнії й не в пустелі. Тож, час звикнути до невеликого дощику.

– А я завжди чекаю, коли погода буде хорошою, – вдумливо сказав чоловік. – Я вийшов тільки через кота. Він вискочив на вулицю та втік.

– Співчуваю, – без емоцій сказав Вольф. – Бажаю знайти його!

– Може, ви бачили його? – запитав незнайомець. – Він яскраво–рудий. Гарний такий.

– Сьогодні всі шукають рудих? – не втрималася Анна.

– Ви теж когось шукаєте? – запитав чоловік. – Може, пошукаємо разом?

– Ми друга шукаємо, – Вольф не збирався йти з незнайомцем та сподівався позбутися його компанії. – Він не тут повинен бути. Нам йти ще довго.

– В який бік? – не вгавав чоловік. – Може, нам по дорозі?

– Нам треба в парк, – сказала Анна. – А вам краще подивитися біля магазинів. Може, ваш кіт пронюхав ковбасу, сидить та чекає, коли його пригостять.

– О, ні, він був ситим, – відмахнувся незнайомець. – Але він завжди любив похрумтіти попкорном. Можливо, мені варто з вами піти в парк та пошукати його там.

Від такої заяви Вольф з Анною переглянулись. Хлопцеві не подобалося, що чоловік явно нав'язував їм свою компанію, в якій вони не потребували. І це не могло не насторожувати.

– Мене звуть Вільям Слоу, – представився несподіваний попутник. – А вас?

Друзі невдоволено відповіли свої імена й попрямували в сторону парку.

Всю дорогу Вольф стежив за чоловіком. Не довіряв він йому. Занадто несподівано той з'явився. Ще й наполіг на компанії.

Анна теж, мабуть, була не рада такому попутникові. Вона мовчала всю дорогу й часто озиралася по сторонах, немов вишукуючи шлях, куди можна втекти в разі чого.

Так вони дісталися до парку. Тут було досить шумно: миготіли лампочки, звучала музика, сміялися люди. Вольф подивився на колесо огляду, яке стояло тут. Так, воно було набагато нижче величезного колеса, яке називали оком Лондона, але рухалося воно набагато швидше, через що й на нього була черга.

– Ну, ми підемо, – Вольф обернувся до чоловіка, який йшов позаду.

Але, виявилося, там його не було. Здавалося, він розчинився в цьому натовпі.

– Невже, відстав, – Анна помітно розслабилася. – Я вже почала сильно хвилюватися. Думала, що це який–небудь маніяк.

– На щастя, ми благополучно дійшли сюди, – кивнув Вольф, взяв дівчину за руку й повів у бік каруселі, яка стояла по центру.

Вони обійшли всі каруселі, але нічого не знайшли. Хоча, й, не сподівалися знайти. Втомлені вони вийшли за межі парку.

– Мене дворецький вб'є за запізнення, – заскиглив Вольф. – Нічого не знайшли, ще й повернуся після півночі.

– Мені здавалося, ми не так шукали, як намагалися позбутися від того дивного типу, – зауважила Анна. – Сподіваюся, він більше нам не зустрінеться.

– І я сподіваюся, – кивнув Вольф.

Він йшов трохи попереду та штовхав камінці, які ледь були помітні на дорозі в світлі ліхтарів. В голові було занадто багато питань, на які він не міг відповісти. Як же йому хотілося розправитися з цими незрозумілими істотами, які вирішили, що вони мають право вбивати й красти людей. Більш того, так і не стало ясно, для чого вони це робили.

Вольф згадав чергу до гори в ілюзорному світі. Те, як люди входили в неї й знову опинялися в черзі. Ці дивні дії не несли в собі ніякого сенсу, але при цьому вони боялися.