Глава 39 (21)

Вольф прокинувся від холоду та сів, нічого не розуміючи, на холодному столі. У пам'яті не відразу спливли подробиці попередньої ночі.

Варто було зрозуміти, чому він не в своїй кімнаті, він невдоволено піднявся та штовхнув двері. Ті розкрилися. Мабуть, Джозеф вирішив відкрити їх заздалегідь, щоб хлопець не замерз у цих стінах.

Коли Вольф з’явився в холі, на годиннику була п'ята ранку. В такий ранній час турбувати малознайомих людей було неправильно. Але, з іншого боку, його дуже хвилювала ситуація з Марком. Чи повернувся він додому?

Втім, коли вони влітку загулялися, то, теж, дуже пізно повернулися. Може, в нього було вчора романтичне побачення, яке затягнулося за північ.

Сподіваючись на правдивість своїх припущень, він відправився до ванної, щоб зігрітися.

Набираючи ванну, він згадував вчорашній день. Звідки, взагалі, з'явилася ця Трейсі? Навряд чи, це була випадкова зустріч. Дівчина наполегливо вимагала уваги до себе. І, головне, в кого? У двох школярів? Чому вона вибрала саме їх? Або їй було все одно, кого розкрутити на гроші?

Занурившись в гарячу воду, всі думки розвіялися, змушуючи розслабитися замерзлого підлітка в теплі.

Але відпочити довго не вийшло. Пролунав стукіт у двері.

– Містер Коді? – почувся голос дворецького. – Дозвольте увійти.

– Джозеф, ти коли–небудь спиш? – застогнав Вольф, розуміючи, що не вийде побути на самоті. – Заходь, звичайно.

Дворецького він не соромився. Більш того, у ванній було повно піни, яка достатньо  приховувала його тіло.

– Як ви себе почуваєте? – дворецький підійшов до умивальника й вимив руки. – Може, розтерти Вам спину?

– Ні, дякую, – похитав головою хлопець. – Зараз зігріюсь, і все буде добре.

– Сподіваюся, – кивнув дворецький.

– А до чого таке занепокоєння? – здивувався хлопець. – Ти сам мене замкнув там. А тепер що? Каєшся?

– Приїжджала поліція, – повідомив Джозеф та підійшов до хлопця ближче. – Але Ви міцно спали, тож, я не став Вас будити.

– Навіщо вона приїжджала? – не зрозумів підліток.

– Ваш друг так і не з'явився вдома, – відповів чоловік. – Поліція прибула о третій годині ночі. Вони наполягали розбудити Вас. Але я попросив, щоб дочекалися ранку. Вони скоро приїдуть, щоб відвезти Вас до відділку й попросити допомогти слідству.

– Чим я можу допомогти слідству? – здивувався хлопець.

– Вони хочуть детально розпитати про цю жінку, – пояснив Джозеф. – Постарайтеся говорити правду й детально згадати вчорашній день. У зв’язку з тим, що Ви неповнолітній, я відправлюся разом з Вами. Вам не варто хвилюватися. Хіба що, якщо немає для цього істотних причин.

Він уважно подивився на Вольфа, даючи зрозуміти, що, якщо було щось ще, йому варто зараз все розповісти. Але Вольф не бачив причин для цього, тому спокійно кивнув та продовжив митися.

Варто було йому вийти з ванної, як до маєтку під'їхала поліцейська машина й в двері постукали.

– Знову на голодний шлунок працювати, – зітхнув Вольф.

Він накинув на плечі свій рюкзак та разом з дворецьким вийшов на вулицю.

Починався світанок, й зовні було досить прохолодно. Через що хлопець невдоволено поморщився, згадуючи ніч в підвалі.

Поліцейські привіталися та попросили сісти з ними в машину. На що Джозеф не погодився та запропонував, відвезти вихованця на своїй машині. А правоохоронців попросив показувати шлях.

Всі були згодні й вирушили в бік ділянки.

Вольф сидів в машині, намагаючись краще згадати обличчя дівчини, щоб в деталях розповісти про неї. Але все було, як в тумані.

– А ще що–небудь помітив? – запитав його офіцер, після того, як Вольф описав незнайомку. – Може, родимі плями? Шрами?

– Начебто, нічого такого не було, – Вольф знизав плечима.

– Постарайся ще що–небудь згадати, – наполягав офіцер.

– Вибачте, – зніяковів Вольф. – Я нічого не пам'ятаю. Але, якщо згадаю, постараюся повідомити.

– Це буде дуже добре, – сказав інший офіцер. – Ми сподіваємося, звичайно, що твій друг просто закохався й ув'язався кудись за нею. Але може бути щось і більш серйозне. Тож, якщо згадаєш будь–яку інформацію – повідом нам.

– Звичайно, – кивнув Вольф.

Він теж сподівався, що друг повернеться. І намагався не думати, що Марка могли зловити примарні кати. Ще він дізнався в поліції, що дівчина з таким ім'ям та зовнішністю відсутня в їх базі даних. І можливо, вона не місцева. Хоч, хлопець не помітив ніякого у неї акценту.

Після тривалих розмов у відділку, Джозеф відвіз брюнета до школу та пішов у своїх справах.

Входячи в школу, Вольф все ще сподівався зустріти там Марка, який прогуляв всю ніч з чарівною блондинкою й побоявся йти додому. Але його там не було.

Весь навчальний тиждень Вольф Коді сподівався зустріти друга, але ніяких звісток від нього не було. Це не могло не хвилювати.

– Джозеф, пам'ятаєш нашу умову? – запитав Вольф за сніданком в п'ятницю. – Ти обіцяв мені по вечорах п'ятниці давати змогу проводити час в своє задоволення.