Глава 37 (19)

Наступного дня Лексі з Анною прийшли занадто рано. Вольф лише прокинувся та був в халаті, коли до дверей постукали.

Він відкрив їх іта здивувався, побачивши знайомих.

– Ранок – найкращий час для концентрації енергії, – бадьоро сказала Лексі та увійшла в будинок.

Судячи з виразу обличчя Анни, сестра не поділяла її ентузіазму й дивилася на світ заспаними очима.

– Чи бажаєте кави? – тієї ж миті з'явився дворецький, який, на відміну від Вольфа, був у своїй уніформі. – Або, може, вважаєте за краще склянку прохолодного молока?

– Потрійну кави та десять ложок цукру, – промовила Анна й позіхнула.

– Дякую, Джозеф, – посміхнулася Лексі. – Лише прохолодну воду, будь ласка. – Зараз ми пройдемо у двір тта займемося медитацією. Не варто засмічувати організм невідповідними продуктами.

– Це щось новеньке, – здивовано подивився на неї Вольф. – Але я голодний.

– Це чудово, – впевнено сказала Лексі. – Значить, ми вчасно прийшли.

Вольф хотів оскаржити її слова. Але, побачивши погляд Анни, вирішив почекати зі своїми протестами. Й пішов у двір разом з дівчатами.

– Сьогодні ми будемо вчитися розслабляти свою свідомість, – Лексі зняла взуття й пішла по соковитій траві босоніж. – Це допоможе в подальшому вам краще концентруватися на магії. Виберіть будь–яке місце у дворі та влаштуйтеся там зручніше.

Вольф подивився на гамак та вирішив піднятися туди.

– Не варто, юначе, – Лексі підійшла та взяла його за руку. – Забула уточнити, що це місце має бути не рукотворним. Можеш сісти під тим деревом, або лягти на траві.

– Ось так обрізають вибір людям, – невдоволено буркнув Вольф та влаштувався під грушевим деревом. – Можна я сяду?

Лексі задоволено кивнула й простежила за сестрою, яка вилізла на сусіднє дерево.

– Тепер закрийте очі та зробіть глибокий вдих, – голос Лексі звучав тихо й доводилося прислухатися до її слів. – Відчуйте, як тепле повітря наповнює вас. Послухайте звуки навколо й постарайтеся розслабитися. Не думайте ні про що. Уявіть, що ви розчинилися в цьому повітрі.

– Так, не думати, чи уявляти? – запитав Вольф й наступної хвилини втиснув голову в плечі від потиличника.

– Не базікати! – відповіла дівчина. – Що ж, продовжимо. Розслабтеся й дозвольте своїй підсвідомості заволодіти вами. Ви повинні від цього відчути дивне відчуття, немов ви роздмухуєтеся. Тому що в момент, коли активно працює ваша підсвідомість, ваша магія стає більш могутньою.

Вольф постарався зробити так, як вона говорила, але його голову ніяк не покидало питання про те, що буде на сніданок. Та чи можна буде потім пройтися з Анною по місту.

Пролунав гуркіт упереміш з нецензурною лексикою. Вольф різко розплющив очі й обернувся. Виявилося, це впала Анна з дерева.

– Ну, як так можна? – сплеснула руками Лексі. – Навіщо полізла туди, де не могла влаштуватися більш стійко.

– Ти не казала, що доведеться сидіти з закритими очима й медитувати, – мало не плачучи, сказала Анна. – Я через тебе травмувала руку. Подивися, яке тепер садно!

І вона простягнула руку з подряпаною шкірою. Виглядала вона моторошно. Рана була від ліктя до зап'ястя. У кількох місцях проступала кров.

– Дуже боляче? – Вольф підійшов, щоб оглянути рану. – Мені дуже хочеться допомогти тобі. Але, все, що можу зробити, це провести до ванної кімнати, щоб ти промила рану.

– Будь ласка, – кивнула дівчина.

Вольф повів її в потрібному напрямку, а Лексі залишилася чекати їх у дворі.

– Дуже боляче? – запитав хлопець, коли намочив рушник та торкнувся рани.

– Трохи, – Анна поморщила носик. – Краще, я сама. Не так боляче.

Вольф кивнув та простягнув їй рушник.

У пам'яті спливли неприємні спогади про дідуся. Він згадав, як чаклував вогонь, щоб той відволікався на нього від болю.

Тож, він видобув зелений вогник та перемістив його Анні на руку. В ту частину, де не було крові.

– Він забавний, але трохи не вчасно, – сказала дівчина. – Можеш його забрати? Заважає розглянути всю руку.

Вольф кивнув та прибрав полум'я. На його подив, там, де щойно були подряпини, він побачив рівну шкіру без будь–яких пошкоджень.

– Що? – відкривши рот, він розглядав руку дівчини.

– Це мені здалося? – Анна піднесла руку ближче до обличчя, щоб розглянути її. – Твоє полум'я зцілювальне?

– Не знаю, – він знову начарував його й перемістив на частину рани, яка кровоточила. – Зараз перевіримо.

Полум'я спалахнуло й загорілося яскравіше. Згодом воно згасло, залишивши на своєму місці ідеальну шкіру.

– Не може бути! – Анна з подивом розглядала свою руку. – Ти цілитель. Ти щойно зцілив мою руку за хвилину. Подивися, вона зовсім, як нова!

– Це здорово, – Вольф кивнув та сів на край ванни. – Я й не думав, що можу зцілювати. Шкода, я не знав цього раніше.

І знову він згадав дідуся. Він усвідомив, що міг врятувати його, але не знав тоді, що здатний на це. Якщо б він приділяв більше часу вивченню своєї здатності, дід був би живий.