Глава 31 (13)

– Може, варто зробити привал? – Вольф сів на сніг, не в змозі більше нікуди йти. – В мене замерзли ноги. Я втомився та хочу їсти.

– Припини скиглити, – пирхнув містер Сандерс. – Зараз перекусимо й підемо далі.

– А ми точно правильно зрозуміли цю штуку? – Вольф подивився на тростину. – Може, її треба інакше використовувати? Ми пройшли довгий шлях, а ці камінчики світяться без зміни.

– Але раніше вони не світилися, – чоловік простягнув хлопцеві бутерброд та налив з термоса гарячий чай. – Хоча, можливо, ми не так його зрозуміли. І треба щось зробити. Зараз підкріпимося та вивчимо детальніше твою тростину.

Вольф з сумнівом подивився на неї, знизав плечима й почав наминати отриманий бутерброд, запиваючи його чаєм, який зігрівав зсередини. Після прийому їжі стало трохи легше.

– Інша справа, – він витер руки об сніг та надів рукавички. – Ну, що, приступимо до вивчення цієї палиці?

– Прояви повагу до подарунка предків, – невдоволено рикнув містер Сандерс. – Цій тростині більше ста років. Можна тільки дивуватися, що вона до цих пір ціла.

– А звідки ти дізнався про неї? – Вольф розглядав тростину. – І чому сам за нею не спустився?

– Мені не можна було володіти нею, – чоловік невдоволено відвернувся. – Та й, не знав я, що там заховано. Палицю міг побачити лише спадкоємець, наділений магічними здібностями. А мене чомусь природа обділила будь–яким даром.

– Чому так сталося? – Вольф помітив нотки суму в словах дідуся, та йому стало його шкода. – Може, ти не помітив свій дар?

– Коли мені виповнилося три роки, мій батько зрозумів, що в мені немає магії, – пояснив чоловік та сумно посміхнувся. – Він розповідав мені багато цікавих історій. І я мріяв бути таким, як він. Одначе, я був звичайним. Навіть, після його смерті, я продовжував сподіватися, що в мені прокинеться магія. І до того, поки я не закохався в твою бабусю, я був зайнятий вивченням магії. І багато дізнався з тих пір. А коли народився ти, я відчув ту дивну ауру, яка була у твого прадіда. І ще тоді, коли ти псував підгузки, я зрозумів, що магія нашого роду тече в твоїх жилах.

– Хіба таке можна відчути? – з сумнівом запитав Вольф.

– Так, таке джерело, як у тебе, відчути нескладно, – кивнув містер Сандерс. – Саме тому за тобою полюють ті істоти.

– Хто вони? – Вольф присунувся ближче до діда.

– Примарні кати, – відповів дід, скривившись. – Іноді їх ще називають сірими ченцями. Всі вони – це один складний механізм, який контролює кожного з них. Вони не діють самі по собі. Відчувають один одного й підкоряються наказам їх головної істоти, яку ніхто не бачив.

– Звідки ти це знаєш? – здивувався Вольф. – Ти бачив їх?

– Ні, – похитав головою чоловік. – Я їх можу лише відчувати. Ті, хто не володіє магією, не бачать їх, поки вони їх не схоплять. Саме тому вони викрали сотні людей та залишилися непоміченими.

– А куди вони відправляють тих, кого спіймали? – запитав хлопець.

– Тобі це краще знати, – пирхнув містер Сандерс. – До сих пір хочеться тобі шию намилити за твої подорожі.

– Я не бачив там батьків, – зітхнув брюнет. – Там були інші люди. Але, напевно, вони були в іншому світі.

– А як виглядав той, куди ти потрапив? – з цікавістю запитав чоловік.

І Вольф розповів йому все з самого початку. Як зловили Бена. І як він сам вирішив дати знайти себе. Про Анну та людей, що входили в щілину в пагорбі.

Містер Сандерс слухав з цікавістю, хоч і дивився на внука незадоволеним поглядом. Він здивувався розповіді про інший світ, який назвав просто ілюзією. І ставив про нього багато питань, на які Вольф не завжди міг відповісти.

– Ну що, ми достатньо відпочили, – сказав чоловік, коли Вольф розповів все, що знав. – Пора зайнятися твоєю тростиною.

Він взяв її в руки й почав крутити. Він розглянув уважно очі птиці. Прощупав кожну деталь ручки. І розглянув кожен ієрогліф на ній.

– Мені здається, ми щось залишаємо без уваги, – він простягнув онукові тростину. – Може, десь щось треба смикнути, або ще що.

Вольф знизав плечима і теж почав розглядати тростину. Потім він перевернув її й розглянув підставку. Там була ледь помітна щілина, куди він протиснув ніготь.

Щось клацнуло. І птах розкрив свій дзьоб.

– Нічого собі! – захоплено вигукнув Вольф та завмер, спостерігаючи за тим, що почало відбуватися далі.

Птах закричав, його очі засяяли яскравіше. А потім з дзьоба вирвався зелений дим та полетів далеко в гори.

– І що тепер? – Вольф простежив за польотом диму, доки він був видний.

– Можливо, нам треба йти в ту сторону, – чоловік піднявся й пішов вперед, поманивши онука за собою жестом.

Вольф піднявся та пішов слідом. Йти було важко. Він насилу ступав крок за кроком і сподівався, щоб не провалиться у сніг, або не скотитися вниз.

Він хотів запропонувати дідусеві перепочити. Як велика тінь накрила їх.

Хлопець задер голову вгору й скрикнув від жаху. Над ними зависло щось величезне з великими крилами, від помахів яких розлітався сніг в різні боки.