Глава 30 (12)

Поліцейський зупинився та включив рацію. Він довго говорив по ній, дізнавався новини з приводу знайдених людей в центрі Лондона. І цікавився, що робити з ще однією втраченою дитиною.

– Ну, малий, тобі пощастило, – поліцейський обернувся до хлопця на задньому сидінні. – Сказали везти тебе до діда.

– Дуже добре, – Вольф помітно розслабився та відкинувся на спинку сидіння.

– Але май на увазі, ми ще тебе відвідаємо, – додав поліцейський. – Тепер ти свідок, а не потерпілий. І нам дуже будуть потрібні твої свідчення. Більш того, ти сказав, що трохи більше пам'ятаєш.

Вольф з сумнівом кивнув та задумався, що ж він буде їм розповідати?

Варто було під'їхати до будинку, як Вольф напружився. Біля дороги стояв дід. І виглядав він дуже суворо.

Поліцейський автомобіль зупинився біля нього й правоохоронець вийшов до містера Сандерса, щоб відзвітувати про те, де і коли знайшов хлопчика.

А сам Вольф не поспішав залишати машину, побоюючись, що дідусь влаштує йому прочуханку за його подорож.

– Чого сидиш там? – містер Сандерс підійшов до машини. – Виходь, розмовляти будемо.

Вольф боязко подивився на старшого родича й вийшов з автомобіля. Поліцейський підморгнув йому, приставив руку до чола й покинув їх, нагадавши, що ще повернеться.

– Ну що, мені відразу різки замочувати, або спробуєш виправдати свою відсутність? – містер Сандерс підійшов до онука й схрестив руки на грудях. – Тебе не було майже тиждень. Я всі ці дні ходив по вулицях, сподіваючись знайти тебе.

– Я не хотів хвилювати тебе, – Вольф опустив голову й розглядав свої черевики. – Але, головне, що я повернувся. Правда?

– Де ти був? – чоловік взяв онука за руку й повів до хати. – Я боявся, що ніколи більше не побачу тебе. Навіть, не уявляєш, як я хвилювався.

– Я не хотів засмучувати тебе, – Вольф увійшов з дідом в будинок й сів за стіл, коли вони опинилися на кухні. – Я хотів зробити так, щоб усім було добре.

– Припустимо, – кивнув чоловік. – І куди ти пішов?

– Шукати маму й тата, – Вольф продовжував уникати погляду родича та розглядав на столі пару залишених крихт. – Я сподівався, що зможу знайти їх та повернути.

– І де ти їх шукав? – містер Сандерс поставив перед онуком стакан з молоком та сів поруч. – Розповідай все. Я повинен знати, щоб оцінити можливі ризики.

– Я здався їм, – Вольф стиснувся, сказавши це. – Я спеціально шукав цю хмару, щоб вона поглинула мене. Я сподівався, що так знайду батьків.

– Нічого дурнішого не міг придумати? – занадто голосно сказав містер Сандерс та вдарив кулаком по столу, змусивши Вольфа ще сильніше стиснутися. – Весь цей час я намагався оберігати тебе, щоб вони забули про твоє існування. А ти, наплювавши на всі мої старання, вирішив ризикнути своєю шкурою, вважаючи, що ти дуже розумний та краще за мене розбираєшся в магії?

– Я, хоч, спробував, – не піднімаючи голови, Вольф глянув на діда з–під лоба. – А ти знав, що їх схоплять. Але, замість того, щоб допомогти їм в ту ніч, ти повалив мене й чекав, поки їх не заберуть. Ти вчинив, як боягуз. І я не хочу бути таким як ти.

Від цих слів містер Сандерс різко піднявся зі стільця, схопив за комір онука й відштовхнув його в сторону, поваливши зі стільця.

– Іди з очей моїх, – прогарчав він. – Невдячний хлопчисько, в ту ніч я врятував тобі життя. Я вже говорив, що врятувати їх було неможливо. І якщо ти цього не розумієш, то ти просто дурень, нездатний розуміти елементарні речі.

Вольф впав на підлогу від дій діда й постарався скоріше піднятися. Він з острахом глянув на нього та втік до своєї кімнати, побоюючись, що той може вдарити його.

Цілий день він не виходив зі своєї кімнати, а містер Сандерс не поспішав до нього заходити. Весь цей час хлопець був зайнятий переписуванням сувою, який побачив на своєму столі. Мабуть, дід заздалегідь приготував онукові роботу, про яку не встиг повідомити під час їх розмови при зустрічі.

Вольф не без інтересу переписував рядок за рядком текст, де згадувалося багато напрямків магічної майстерності. Мабуть, цей предок відрізнявся особливою цікавістю та хорошими знаннями в різних сферах. Та й дар у нього був цікавіший. Він володів електрикою й заробляв на життя своїми виступами перед натовпами роззяв, які дивувалися його здібності запалювати лампочки руками.

Хоча, як подумав Вольф, такий талановитий маг міг робити щось більш корисне в житті.

У цьому ж сувої вперше зустрілася згадка про родовий маєток Вольфів. Дивно, але він був десь в Лондоні й займав чималу територію, що було великою розкішшю для цього міста.

Переписавши весь сувій, Вольф вирушив у ванну, щоб розслабитися й зняти неприємний біль в руці після довгої роботи.

Він додав багато піни й занурився в теплу воду.

Варто було хлопцеві розслабитися, як хтось постукав у двері.

– Довго не засиджуйся, через півгодини вечеря, а потім підготовка до нашої поїздки, – повідомив містер Сандерс.

– Ми що, сьогодні їдемо? – невдоволено запитав Вольф, але дід не відповів.

Можливо, він пішов та не чув запитання. А, може, не вважам зобов'язаним відповідати на нього.