Глава 28 (10)

Анна налетіла на нього, схопила подушку й закрила нею йому все обличчя.

– Я ж казала, не говорити про це, – прошипіла вона.

– Але ти сама запитала, – сяк–так відповів Вольф, намагаючись відсунути подушку. – Я б не говорив.

– Відповідати вголос не було необхідності, – фиркнула дівчина й кинула подушку на крісло.

– Але, як мені отримати відповіді на свої питання? – хлопець невдоволено дивився на блондинку. – Я хочу знайти батьків та повернутися додому.

– І навіщо ти прийшов у мою ілюзію, раз хотів потрапити до них? – хмикнула Анна. – Треба було шукати їх світ, а не мій.

– Але тут був мій дім, – Вольф задумався. – Це не може бути тільки твоя ілюзія. Раз в ній мій будинок. Ти ж не знаєш, де я живу. Тільки ім'я моє знаєш.

Він уважно подивився на дівчину.

– А звідки ти знаєш моє ім'я? – він згадав їх першу зустріч. – І про тростину чому в курсі?

Анна зніяковіла й відійшла подалі від хлопця.

– Чи розумієш, – невпевнено почала вона. – Мене попросили забрати в тебе ту штуку в обмін на повернення додому. І я погодилася. Але я рада, що ти не дав мені її. Я не знаю, навіщо їм тростина. Але вони погані.

– Та хто ж це? – невдоволено скрикнув Вольф. – Скільки можна говорити загадками?

– Добре, – невпевнено кивнула Анна. – Пішли. Тільки, будь готовий, що те, що ти побачиш, тобі не сподобається.

Вона схопила хлопця за руку й потягла з дому кудись вперед. Прямо по траві. Стежок тут не було. Тільки трава й небо. Здавалося, для цієї частини цього світу ніхто нічого не придумав. Або, спеціально залишив без нічого, щоб сюди ніхто не сунувся.

Вони йшли довго. Згодом почали з'являтися нові деталі цього світу: дерева, кущі, великі камені й тонкі струмки.

Попереду Вольф помітив пагорб, до якого його вела блондинка. А ще він зрозумів, що вони тут були не одні. Маленькі темні крапки, які ворушилися біля пагорба, швидше за все, були людьми.

І, чим ближче вони підходили, тим Вольф все більше переконувався, що це люди.

Вони стояли в довгій черзі до пагорба.

– Що вони роблять? – пошепки запитав хлопець, але дівчина лише шикнула на нього й приклала пальця до губ.

Він знизав плечима у відповідь та пішов за нею далі.

Анна не стала вести його до цієї дивної черги, а повела іншою дорогою, вздовж кущів на сусідній невеликий пагорб, який Вольф не помітив.

Удвох вони влаштувалися на обриві пагорба в тіні великого дерева й стали спостерігати за людьми, яких по черзі запихали в щілину пагорба.

Тут було дуже голосно. Люди схлипували, кричали та намагалися чинити опір істотам в плащах, які змушували їх залазити всередину.

– Я не знаю, скільки їх тут, – тихо відповіла Анна на німе запитання Вольфа. – Але черга тут постійно.

– А куди їх змушують йти? – Вольф не міг відірвати погляд від того місця, де зникали люди.

– Нікуди, – Анна вказала на людину, яка стояла біля щілини. – Зараз він в неї увійде та знову опиниться в кінці черги.

Вольф придивився. І справді, варто було людині в сірому светрі увійти в отвір, він тієї ж миті опинився в кінці черги.

– Дуже рідко деяких поглинає ця печера, – сказала Анна. – Найчастіше, вони ось так ходять туди–сюди.

– А чому вони кричать? – Вольф обернувся до дівчини. – Я думав, їх кудись далі ведуть. Якщо нічого не загрожує їм, чому вони бояться.

– Не знаю, – знизала плечима Анна. – Можливо, бояться, що в черговий раз оберуть саме їх? Гаразд, пішли звідси. Якщо нас побачать, буде погано.

– Почекай, мені треба декого знайти, – Вольф присунувся до краю пагорба й почав розглядати кожного, хто був тут.

Але, скільки б він не вдивлявся в обличчя людей, не батьків, не Бена він не побачив.

Анні не подобалося, що він тягне час, тож вона почала тягнути його назад. Довелося підкоритися й піти за нею тією ж дорогою, по якій вони прийшли.

Анна помітно розслабилася, коли прийшла додому. Вона посміхнулася Вольфу, сіла на диван та обняла плюшевого ведмедика.

– Задоволений відповіддю? – запитала вона через деякий час.

– Не дуже, – похитав головою Вольф. – Я не зустрів там тих, кого хотів.

– Ще скажи, що ти спеціально сюди прийшов, – фиркнула дівчина.

– Саме, – твердо кивнув Вольф та сів у крісло. – Вони забрали майже всю мою родину. А потім ще й однокласника. Дідусь сказав, що вони шукали саме мене. Тому я вирішив здатися їм, щоб знайти батьків.

– Я припускала, що ти дурень, але не думала, що настільки, – закотила очі Анна. – Це ж треба було додуматися сюди приходити. Звідси немає виходу. Ми застрягли тут.

– Але, я ж раніше з'являвся тут, – Вольф згадав їх першу зустріч. – І часто бачив це місце у снах. Розмовляв з тобою.

– І що? – фиркнула дівчина. – Тоді ти був тут без їх допомоги. А тепер ти дав зловити себе. Я давно шукаю шлях звідси, але без результату.