Глава 26 (8)

З того моменту, як Вольф опустився в відьомський колодязь, йому постійно снилася дівчина блондинка, яка просила в нього тростину.

Вона кликала його, просила, щоб він повернувся за нею. Та казала, щоб більше нікому не віддавав тростину. Що її треба берегти для чогось дуже важливого.

Після таких снів він прокидався на підлозі й півдня був в загальмованому стані.

– Тобі сказати, що ти вже десять хвилин дивишся в одну точку, або відразу в клініку відвезти? – невдоволено запитав містер Сандерс під час сніданку. – Що сталося?

– Ой, – Вольф розтер обличчя руками. – Все гаразд. Просто, трохи втомився.

– Ти весь тиждень майже вдома просидів, – насупився містер Сандерс. – Від чого ти міг втомитися? Від сидіння перед телевізором? Або від поїдання чіпсів?

– Ти мені сам сказав, їх їсти, щоб якийсь там запах маскувати, – пирхнув Вольф.

– А це обов'язково, – кивнув чоловік. – І, взагалі, справа в мене до тебе є. Мені треба виїхати на пару днів у приватних справах. Зможеш за собою сам доглянути?

– Звичайно, – знизав плечима Вольф.

– І будеш дотримуватися всіх інструкцій? – уточнив чоловік.

– Звичайно, – кивнув хлопчик.

– Дивись мені, – чоловік насупився. – Вночі не бродити по вулицях. Постійно їсти спеції та приймати душ мінімум два рази на день.

– Добре, – відмахнувся хлопець. – Рушай, куди треба й не хвилюйся за мене.

Містер Сандерс ще раз повторив всі правила й почав збиратися в поїздку. Після повернення з якої, вони повинні були відправитися в подорож.

І Вольф дотримувався правил дідуся. Майже. Тим не менш, їсти вівсянку зі спеціями та пити несмачні напої, йому не подобалося. Більш того, він вважав, що це безпідставні вимоги діда, який фанатично ставився до магії, яку до сих пір не бачив.

А в іншому – він дотримувався правил діда.

У понеділок він зібрався в школу й відправився на уроки, сподіваючись, що Бен Фокс його чіпати не буде. Але, на жаль, цей моторошний однокласник зустрів Вольфа в шкільному дворі.

– А хто це до нас завітав? – з дурною посмішкою звернувся він до Вольфа. – Хлопчик, який носить сірники? Про тебе стільки легенд тепер по школі ходить. Ти знаменитість, мілкий!

– Тобі який справа? – пробурчав Вольф. – Краще думай про свою успішність. Інакше скоро я буду на один клас старше за тебе.

– А це не твоя справа, Коді! – прогарчав Бен та підійшов до брюнета впритул. – У будь–якому випадку, я сильніший за тебе й вище. Дивись, що можу зробити.

Він зірвав з Вольфа шапку, відбіг подалі від нього й почав нею розмахувати.

– Відбери, якщо зможеш, – дражнився Бен. – Інакше я її кину в сміттєвий бак.

– Дуже розумно, – насупився Вольф. – Втім, більшого від тебе чекати не варто.

Бен Фокс продовжував розмахувати шапкою, а Вольф невдоволено стежив за ним, обдумуючи, як вирішити проблему з однокласником.

Однак його роздуми перервала дивна чорна хмара, яка нависла над Беном. Вольф придивився до цього погодного явища. Щось було в цьому не так.

Від хмари стали відходити темні воронки й тягнутися до Бена. Почулися моторошні звуки. Точно такі, які він чув у переддень Різдва на ковзанці.

Згадалися слова діда про те, що ці істоти приходили за ним. А раптом, справді, вони його пронюхали? Раптом зараз Бен зникне через нього, як його батьки.

В голові почалася дивна боротьба між бажанням позбутися від надокучливого однокласника й совістю, яка не дозволяла подібного.

– Бен, кинь шапку, негайно! – закричав він, коли тонкі чорні нитки від воронок потягнулися до однокласника. – Ти в небезпеці. Кинь її!

Але однокласника це тільки веселило. Здавалося, що він не бачив того, що зараз відбувалося.

Тим часом, чорні нитки ставали все більше. Вони перепліталися між собою, утворюючи щось схоже на людину в накидці.

– Бен, пішли в школу! – помахав Вольф. – Тобі треба терміново піти звідти.

Але Бен Фокс не слухався його.

І ось, незрозуміла істота, виткана з чорної хмари, підлетіла до Бена й виявилася за його спиною. Вона нагадувало привид людини в балахоні.

Вольф стежив за ним, не знаючи, що робити. Бігти до нього хоробрості не вистачало.

Тоді він підняв каміння з землі й почав жбурляти їх у бік істоти.

– Бен, швидко пішов геть звідти! – закричав Вольф.

Але було пізно. Істота схопила однокласника своїми руками й міцно стиснула його.

Бен обернувся й нестямно закричав.

Наступної миті пролунав вибух й там, де щойно стояли Бен з дивною істотою, посипалися червоні іскри.

Варто було їм згаснути, двір став порожнім. Немов нікого й не було. Крім шапки, яку Бен зронив в останню мить.

– Містер Коді! – пролунав голос позаду. – Ви принесли в школу петарди? Швидко до директора!