Глава 25 (7)

Вони йшли довго, поки не опинилися під лісом. Дерева тут росли дуже щільно. Через що крони дерев перепліталися. І всередині було темно.

– У глибині цього лісу є Ведьмина поляна, – повідомив дід, дозволивши зробити привал. – Звичайні люди уникають це місце, тому що про нього складається багато легенд. Частина з них, на жаль, правда. І з нею я тебе познайомлю, коли дійдемо до порожнього колодязя.

– А звідки ти знаєш це місце? – запитав хлопчик та сів на повалений стовбур дерева.

– Твій прадід приводив мене сюди, – чоловік дістав флягу й відпив води. – Мені тоді було років п'ять. Але я добре запам'ятав той день. Після відвідин цього лісу мене довго мучили кошмари.

– Що ти там побачив такого страшного? – здивувався Вольф і теж поліз в рюкзак за пляшкою з водою. – Або ти був дуже боягузливим.

– Хизуєшся? – вишкірився дід. – Ну, подивимося, як ти в свої дванадцять будеш себе почувати у тої криниці.

У Вольфа по спині пробігся холодок. В голосі діда відчувалося щось зловісне, коли він говорив про колодязь. Хотілося швидше побачити його.

Минуло хвилин п'ятнадцять, після чого дід скомандував іти далі. Ведений цікавістю, Вольф намагався встигати за родичем, не дивлячись на перешкоди у вигляді коріння, що  стирчало із землі, та великих гілок, які перегороджували стежки.

Тут було дуже сиро й тихо. Стовбури дерев поросли мохом, від дотику до котрого на долоні залишалися крапельки води.

– Довго ще? – невдоволено запитав Вольф, коли в черговий раз зачепився за колючий кущ.

– А ти хочеш швидше? – посміхнувся дід. – Давай прискоримо крок для цього.

І він пішов швидше, змусивши хлопчика теж прискоритись.

Мовчки Вольф йшов за дідом. Він, навіть, нічого не сказав, коли почався дощ. Великі холодні краплі заважали огляду й затікали за комір куртки, змушуючи втягувати голову в плечі.

Там, куди вони йшли, дерева росли рідше. Кругом були калюжі, на яких ноги роз'їжджалися в різні боки. Але дід продовжував йти вперед.

Так вони вийшли до невеликої галявини, яка повністю поросла низькою травою, або мохом. Вольф не зрозумів, що це таке. По центру цієї галявини був пагорб, з якого стирчала деревина з усіх боків.

Саме до нього й повів містер Сандерс свого онука.

– Ми прийшли, – повідомив він та змахнув з лиця дощову воду. – Цей колодязь таїть у собі багато загадок й стародавні сили, які сплять тут, чекаючи кого–небудь, хто ризикне потурбувати їх.

– Пропоную дати їм поспати й повернутися в машину, – Вольф обійшов колодязь.

– Ще чого! – чоловік поліз у рюкзак онука й дістав звідти складений намет.

– Так, ось чого рюкзак такий важкий! – вигукнув хлопець. – Навіщо ти його взяв?

– Щоб сховатися від дощу, поки буду тебе чекати, – відповів містер Сандерс та почав розбирати намет.

– Який ти турботливий, – пирхнув Вольф. – Не хочеш сидіти під дощем. Будеш чекати мене в затишному місці.

Хлопчик різко завмер, а потім обернувся до діда. Не відразу до нього дійшов сенс його слів. І зараз, коли він відчув недобре, стало зовсім моторошно.

– Звідки ти будеш мене чекати? – насупився підліток.

– Звідти, – чоловік вказав на залишки колодязя. – Сьогодні наш з тобою перший урок. Тобі слід спуститися в нього й отримати свою нагороду.

– Яку ще нагороду? – закричав Вольф. – Навіщо вона мені? Я не збираюся нікуди лізти. Мені своя шкура дорога.

– У тебе немає вибору, мій хлопчик, – Вольф схопив онука за комір й підтяг до колодязя. – Твій прадід сховав там щось для тебе. І тобі доведеться спуститися за цим. Досить строїти з себе маминого синка. Ти маг. І твоє нове життя почнеться саме тут.

– Я не хочу туди, – Вольф намагався вивільнитися від рук діда. – Відпусти мене!

– Як скажеш, – хмикнув чоловік.

Він штовхнув пагорб під широкою балкою. Там утворилася нора великого розміру. Потім чоловік скрутив хлопчика, не звертаючи уваги на його крики, й насильно пропхав у темну нору.

Вольф пручався з усіх сил, але дід був набагато сильніший за нього й впевнено продовжував здійснювати задуманий план. Занурюючи онука в дірку в землі.

Ще трохи, й Вольф впав у колодязь. На щастя, той виявився неглибоким. Ще й дно було дуже м'яким. Завдяки цьому, хлопець майже не постраждав під час приземлення.

– Тут огидно! – крикнув Вольф. – Навколо бруд та темінь. Хоч ліхтарик дай!

Зверху щось на нього полетіло, і хлопець не встиг ухилитися, через що плече відгукнулося неприємним болем. Він потер забите місце й нахилився, щоб подивитися, що дід йому кинув.

Це був невеликий ліхтарик, який Вольф ввімкнув й того ж часу пошкодував про це. У коло світла потрапив чийсь скелет.

Пролунав переляканий крик хлопчика.

– Що, Васю побачив? – розсміявся дід зверху. – Ех, пам'ятаю його. Не бійся, стара купа кісток ще нікого життя не позбавляла. Шукай тунель та йди вперед!

– Від чого він помер? – Вольф не міг відвести погляд від скелета. – Він теж наш родич?