Глава 24 (6)

Весь тиждень Вольф тільки те й робив, що тікав від діда, який наполягав на початку їх навчання. Він ховався на горищі, закривався у ванній та постійно знаходив причину, по якій треба було терміново поїхати в магазин, щоб що–небудь купити для школи. Але це не рятувало від літнього чоловіка, який наполягав на вивченні древніх писемностей, де описувалися практики магів з їх сім’ї .

Звідки у містера Сандерса з'явилися вони, Вольф не знав. Але неодноразово намагався утилізувати ці, побиті цвіллю, пергаменти.

Пахли вони ще гірше, ніж виглядали. Здавалося, в цих свитках десь ховалися старі сміттєві баки, від яких несло на всю кімнату.

– Та не на це ти повинен звертати увагу, – містер Сандерс зробив зауваження онукові, який кривився від моторошного запаху. – Тут описані історії твоїх предків, які були наділені особливими здібностями. На подив, в них я не знайшов згадки схожої здатності на твою. Виходить, ти перший підкорювач вогненної стихії в нашому роді. Доведеться тобі самому навчатися їй.

– От і добре, – Вольф відсунувся від діда з сувоєм пергаменту подалі. – Можеш викинути ці папірці й провітрити будинок.

– Як ти смієш так нешанобливо ставитися до знань нашого роду? – дід підвищив голос та з докором подивився на онука. – Тут зібрані знання кількох поколінь. А ти пропонуєш викинути їх.

– Для того, щоб отримати знання, можна просто піти до бібліотеки, – наполягав на своєму Вольф. – Там, принаймні, аромати шляхетніше.

– Виходить, запах тобі не подобається? – містер Сандерс піднявся й підійшов до онука впритул, дивлячись на нього зверху вниз. – Розумію. Їх давно час оновити.

– Це як? – Вольф відкинувся на спинку дивана, щоб подивитися на діда.

– Вибираєш один з них та переписуєш в новий зошит, – твердо сказав чоловік. – І так до тих пір, поки все не перепишеш.

– Але це роботи мінімум на тиждень, – обурився хлопчик.

– Зате, смердіти тобі більше не буде, – посміхнувся містер Сандерс. – Тобі ж це не подобалося. Можу порадити почати з цього.

І він простягнув онукові найстаріший сувій, ручку якого погризли щури.

– Частина тексту тут відсутня, – продовжив чоловік. – Якщо щось будеш не розуміти, спускайся до мене. А щоб працювалося тобі цікавіше, наступний прийом їжі буде після того, як ти весь цей текст перепишеш. І не раджу тобі пропускати рядки, або несумлінно підходити до цієї роботи. Інакше, можеш поплатитися власною шкурою.

В голосі його не було й краплі гумору. І Вольф зрозумів, що від завдання цього йому не відкрутитися. Він гидливо взяв сувій кінчиками пальців та ображено подивився на діда.

Той строго зміряв онука поглядом, зігнув брови й з рештою сувоїв пішов в гостьову кімнату, в якій жив весь цей час.

– Не раджу пропускати рядки та недобросовісно підходити до роботи, – передражнив неголосно Вольф діда й пішов з сувоєм до своєї кімнати.

Не дивлячись на те, що на вулиці було холодно, він відкрив вікно у своїй кімнаті. Але воно не рятувало ситуацію. Тоді хлопчик пішов до кімнати батьків та взяв з татової тумбочки кілька флаконів дезодорантів, якими рясно обробив сувій.

Від одержаного поєднання ароматів, паморочилося в голові й нудило. Але виходу в нього не було. Дід досить ясно висловився. І перевіряти, як саме може він постраждати, якщо не виконає вказівку, не хотілося.

Тому, сподіваючись, що не зійде з глузду від цих ароматів, хлопчик сів за стіл, дістав товстий чистий зошит. Й почав переписувати текст, написаний моторошним почерком.

У свитку були записи початку дев'ятнадцятого століття. Можна було лише дивуватися, що сувій дожив до цих днів.

Було там написано з купою помилок. Мабуть, родич дуже погано вчився. І займався лише розвитком свого дару. У чому, втім, його можна було похвалити. І, хоч, Вольф все ще зі скепсисом ставився до подібних речей, він був вражений, з якою віддачею його далекий родич намагався опанувати свій дар.

Здатність у нього була не сама затребувана. Він міг уповільнювати падіння невеликих предметів. І все життя витратив на те, щоб навчитися самому парити в повітрі.

Але, судячи з останнього перерваного запису, у нього так нічого й не вийшло. І стрибок зі скелі, куди він піднімався, виявився для нього фатальним.

Вольф відклав ручку й потер очі. На переписування цього сувою йому знадобився цілий день. В очах від перевтоми літали мушки. А рука дуже боліла від довгої роботи.

Він подивився на годинник. Була друга година ночі. Шлунок зводило від голоду.

Тому він взяв зошит з сувоєм та поквапився спуститися на кухню, де за звуками працював дід.

– Тримай, – тремтячою рукою хлопчик простягнув чоловікові сувій з зошитом. – Я старався з усіх сил. Тепер я вимагаю їжі, яку чесно заслужив.

Дід взяв зошит та швидко перегорнув його, вчитуючись в окремі рядки. По обличчю було видно, що він задоволений виконаній роботі.

– Добре, – кивнув він. – Ти заслужив рибу та чіпси, які я готував на вечерю.

Чоловік простягнув хлопчикові сковорідку, від якої пахло смаженою рибою.

Від таких ароматів шлунок вимогливо заурчав, вимагаючи якнайшвидше приступити до трапези.