Глава 23 (5)

Розпочався перший навчальний день, в який хлопчик прокидатися не поспішав.

– Якщо ти зараз не піднімешся, то запізнишся на уроки, – повідомив чоловік, коли увійшов черговий раз будити онука.

– Я не хочу до школи, – скривився хлопець. – Мене там буде Фокс дражнити через те, що бачив, як я повзаю по снігу в одній піжамі.

– Це хто такий? – чоловік сперся об дверний проріз.

– Хлопчисько, який живе навпроти, – пробурчав Вольф. – Він бачив мене на вулиці, коли ти мене викинув на сніг. І тепер в школі буде розповідати про мене різну гидоту.

– А ти не дозволяй йому цього, – знизав плечима містер Сандерс. – Дай йому відсіч прилюдно, щоб він припинив принижувати тебе. І щоб іншим поводитися подібним чином не кортіло.

– Але він старший за мене на два роки! – похитав головою хлопець. – Мені з ним не впоратися.

– А ти постарайся, – посміхнувся чоловік. – Ти ж чарівник.

Вольф нічого на це не відповів, але піднявся та почав збиратися на уроки.

Звичайно, варто було йому увійти до школи, як пролунав голос Бена Фокса.

– А ось і наш маленький Вольфік, який прокидається на мокрих простирадлах, – засміявся однокласник, та його сміх підхопили інші. – Якби  ти розповів нам про це. Ми б тобі подарували особливу білизну на Різдво.

І знову пролунав противний сміх.

Вольф не знав, що сказати на такі приниження. Він опустив голову та пройшов повз однокласників, щоб зайняти свою парту в класі й підготуватися до уроку.

– Дивіться, у нього ще й зі слухом проблеми, – продовжував сусідський хлопчисько. – Або, може, він не в ту сторону розвивається. Та перестає розуміти людську мову.

– Гей, Вольфіку, – повільно протягнув Бен. – Поверни голову, у нас для тебе сюрприз.

Вольф Коді стиснувся за своєю партою, відкрив підручника й заходився його читати, намагаючись ігнорувати Бена. Він сподівався, що дідусеві скоро віддадуть потрібні папери, та вони відправляться подалі від цього місця.

Бен Фокс ще деякий час посміявся зі своїми друзями, демонструючи всім, як Вольф повз додому. А потім швидко зайшов до класу, тому що з'явилася вчителька, й почався урок.

Вольф з сумом подивився на годинник над дошкою. Був лише початок навчального дня. А хотілося швидше залишити цю будівлю, де йому, крім приниження, нічого не світило.

Він сховав руку під партою й начаклував зелений вогник, щоб трохи розслабитися після спілкування з Беном.

– Містер Коді, – тієї ж миті почувся голос вчительки. – У вас там іграшка?

Вона підійшла до Вольфа й той швидко стиснув долоню. А потім піднявся зі свого місця.

– Ні, міс Лізз, – похитав головою хлопець. – Просто, задумався. Вибачте. Такого більше не повториться. Я буду уважно слухати урок.

Вчителька кивнула й недовірливо подивилася на парту Вольфа.

– На жаль, містере Коді, слухати Ви сьогодні нічого не будете, – строго сказала вона. – Пройдіть, будь ласка, до дошки й напишіть по три приклади до кожної групи дієслів минулого часу.

Під шепіт та смішки однокласників Вольф підійшов до дошки, взяв крейду й задумався. Знаючи міс Ліз, він не поспішав відповідати. Вона любила знаходити помилки навіть там, де їх не було. Тому, треба було придумати такі речення, до яких би вона не змогла причепитися.

– Містер Коді, ви не зрозуміли моє завдання? – звернулася до нього вчителька.

– А у нього проблеми з розвитком, – не втримався Фокс. – Ви йому повільно повторіть завдання, може, до нього дійде.

Весь клас засміявся. А Вольф злобно глянув на Бена. Той у відповідь скривив йому гримасу.

– Що ви собі дозволяєте в моєму класі? – обурилася вчителька. – Сьогодні вас обох чекаю у себе в кабінеті після уроків!

Вольф кивнув та сів на місце, розуміючи, що тепер можна не намагатися щось відповідати біля дошки.

Весь день він намагався уникати однокласника. І, навіть, не ризикував йти до туалету, щоб не спровокувати Бена на бійку.

Після уроків він підійшов до кабінету міс Лізз та невпевнено постукав у двері, поки не прийшов Бен.

– Заходьте! – почувся її голос, та Вольф штовхнув двері кабінету.

Він був невеликим за розмірами та темним. З усіх боків стояли шафи з книгами, на яких білим шаром лежав пил.

Хлопчик скривився від запаху старих речей, який витав тут та підійшов до столу вчительки.

Не встиг він і рота відкрити, як з'явився Бен Фокс.

– Міс Лізз, вибачте, я трохи затримався, – повідомив Бен та, непомітно для вчительки, показав Вольфу непристойний жест. – Я допомагав тримати вазу з квітами прибиральниці. Вона така слабка й їй важко працювати. Ось я й вирішив допомогти нещасній жінці, чим можу.

– Це дуже делікатно з Вашого боку, містер Фокс, – кивнула вчителька.

А Вольф зашипів від досади, розуміючи, що цю історію Бен вигадав, щоб здатися кращим, ніж він був насправді.