Глава 22 (4)

У каші було дуже багато спецій від чого язик неприємно запекло й він скривився.

– А можна мені зробити порцію просто з цукром? – жалібно попросив він. – Язика пече!

– Звикай, – пирхнув дід. – Це заради твого ж блага. Так вони не знайдуть тебе.

– Хто? – не зрозумів Вольф.

– Ті, через кого ми залишилися удвох, малюче, – неголосно відповів чоловік. – В них дуже гарний нюх. І вони по запаху чують чарівників.

– Але я ніякий не чарівник! – закричав хлопчик. – Магії не існує!

– Як знаєш, – пирхнув дід. – Тоді просто їж кашу та не мели дурниць. Інакше, змушу їсти добавку.

Він строго подивився на онука своїми сірими очима, від погляду яких хлопчик зіщулився й почав повільно черпати кашу.

Вона дуже відрізнялася від тієї, яку готувала хлопчикові мама, але Вольф, намагаючись не кривитися, з'їв всю тарілку і з викликом подивився на діда.

– Поводишся, як дитина, – пирхнув чоловік. – Молоко з тостами будеш?

– Тільки молоко, якщо можна, – попросив хлопчик.

Чоловік кивнув та піднявся до холодильника, а Вольф дотягнувся до пульта й ввімкнув телевізор. Там були новини, які підліток намагався не дивитися. Але цього разу він не став перемикати канал, а уважно став слухати дикторку.

Його увагу привернув напис, який знизу завжди казав, про що йде репортаж. І зараз по новинах повідомляли про зникнення кількох сотень людей по всьому Лондону.

– Серед зниклих є мої батьки? – невпевнено запитав він, коли дід поставив перед ним склянку теплого молока, від якого пахло корицею.

– Так, хлопче, – кивнув чоловік та сів на своє місце. – Я давно повідомив поліцію про їхнє зникнення. І тепер нам з тобою треба трохи пожити тут, поки нам не оформлять всі необхідні документи, які дозволять тобі залишитися зі мною.

– А куди потім ми вирушимо? – здивувався хлопчик. – Я думав, що ми будемо тут жити.

– Не хвилюйся, цей будинок буде належати тобі, – спокійно сказав містер Сандерс. – Але зараз нам з тобою треба знайти інший будинок, який ти успадкував від свого прадіда.

– Який ще будинок? – насупився хлопчик. – Мені мама не розповідала, що мені хтось залишив спадок.

– А його не залишили саме тобі, – хмикнув чоловік. – Він передається в користування тільки тим, у кого є чарівні здібності. Такі, як були у твого прадіда. Бачив би ти, що він умів витворяти зі своїми братами. Це були не якісь там дешеві фокуси. Це була магія вищого класу. Нажаль, прожив він недовго. Але встиг повідомити, що через два покоління народиться його спадкоємець, якого треба буде назвати тим саме ім'ям, яке дають усім перворідним чоловікам нашого роду.

– Так, ось через кого мене так назвали? – скривився хлопчик. – І де розташований цей будинок?

– Цього мені не відомо, – зізнався дід. – Я не мав ніяких здібностей, завдяки чому, не міг бути його господарем. Але я знаю, як ми можемо знайти його.

– І як же? – насупився хлопчик.

– Потім розповім, – похитав головою чоловік. – Зараз тобі треба помити посуд та піти відкривати подарунки, які тебе зачекалися.

Вольф знехотя піднявся й поспішив виконати вказівки діда.

Відкривати подарунки йому зовсім не хотілося. Він боявся, що це викличе не найприємніші відчуття. Адже ті, хто їх подарував, зараз перебували незрозуміло де.

Однак діда цей аргумент не переконав, і він змусив відкрити всі подарунки.

До обіду юний Вольф насилу стримував сльози, відкриваючи кольорові коробки, та  читаючи листівки, написані тими, кого він може більше ніколи не побачити. Зараз його не цікавили іграшки та техніка, які були в цих подарунках. Куди більше він би зрадів, якби зараз відкрилися двері, та до будинку увійшла мама.

– А де ж твій подарунок? – запитав хлопчик, діставши з останньої коробочки шкатулку у вигляді кролика, всередині якої дзвеніли гроші.

– Я його не упакував, – пробурчав чоловік, розглядаючи светр, який йому подарували дочка з зятем. – Він лежить біля вхідних дверей. Можеш його роздивитись, якщо хочеш.

Вольф невдоволено замугикав, вважаючи, що його подарунок – це те простирадло, в яке його замотав дід, щоб викинути на вулицю.

Але, все ж, він підійшов до входу, й подивився на всі боки. Серед всіляких речей, тут лежав похідний рюкзак та лижні палиці.

Хлопець насупився, підняв подарунки та повернувся до діда.

– Знаючи тебе, смію припустити, що це натяк, – він поклав до всіх подарунків рюкзак та почав розглядати палиці. – Ми йдемо в гори?

– Не просто в гори, хлопчику мій, – посміхнувся містер Сандерс. – Тільки мені передадуть на тебе всі права, ми відправимося в подорож. Нас чекають засніжені піки Монблану.

– Кого? – не зрозумів хлопчик.

– Гора така є в Європі, – чоловік закотив очі, дивуючись, що хлопчик цього не знає. – І ми поїдемо її вивчати. При чому, у ту частину, куди не сують свої носи туристи.

– Це означає, що ми вирушимо туди, звідки можна й не повернутися? – злякався підліток.