Глава 21 (3)

Минуло кілька днів з тих пір, як сім'я Вольфа зникла без сліду. Весь цей час підліток провів у кімнаті батьків, не вірячи, що залишився один в цьому величезному світі.

Він відмовлявся від їжі та залишав тарілки з кашею, які приносив дід, біля входу до спальні. А сам, коли містер Сандерс давав йому спокій, начакловував зелене полум'я й переміщував його до фотографії батьків.

Хлопчик сподівався, що вони відчують цей вогник та прийдуть на його світло. І вся родина знову буде разом проводити час, та грати в настільні ігри вечорами.

Але пройшло вже чотири дні, а ніхто так і не прийшов. За ці дні Вольф сильно схуд та знесилив. Він насилу піднімався з ліжка, щоб дійти до ванної кімнати, але до їжі так і не торкався.

Настав черговий ранок, в який він не зміг піднятися з ліжка, тому що заснув, залишивши вогник горіти на всю ніч. Здавалося, зелене полум'я висмоктало з нього останню енергію.

Вольф подивився на нього з сумом та з силою підняв руку, щоб загасити його.

Наступної миті у двері постукав містер Сандерс та, не чекаючи відповіді, увійшов всередину. Цього разу в нього не було в руках таці з вівсянкою.

Він підійшов до онука й розглянув його. Виглядав хлопчик погано. На блідій шкірі з'явилися незрозумілого походження сірі плями. Під очима були синці. А білки очей стали яскраво-блакитними. Через що здавалося, що вони світяться.

– Все, мені це набридло! – прохрипів чоловік та почав формувати з простирадла, на якому лежав хлопчик, мішок з дитиною всередині.

У Вольфа не було сил чинити опір. Він лежав та стогнав через неприємні відчуття від дій діда.

А той завернув простирадло й закинув його собі на спину.

– Я втратив всіх близьких для мене людей, – пробурчав містер Сандерс. – І я не збираюся спостерігати за тим, як ти згасаєш.

Він спустився сходами до холу, кілька разів зачепивши своїм імпровізованим мішком стіну, від чого зсередини чувся жалібний стогін.

Вольф знаходився всередині у досить неприродній позі та строїв здогади, що збирається з ним робити дід. По одному зі своїх припущень, він вирішив, що той зараз посадить його за стіл та почне насильно запихати ложку з вівсянкою йому до рота. І хлопчик пообіцяв собі, що зімкне зуби дуже міцно, щоб літній чоловік не зміг з ним впоратися.

Він уявляв, як буде чинити опір цим діям до тих пір, поки не зрозумів, що містер Сандерс вийшов на вулицю. Стало дуже холодно. Хлопчик затремтів та стиснувся ще сильніше у простирадлі, відчуваючи, як холод сковує його, немов стискаючи величезними колючими рукавичками, в які безвольно потрапив підліток.

Невже дід його потягне до лікарні, де його будуть колоти уколами, щоб не дати померти з голоду? Вольф застогнав від цього припущення, але й воно виявилося неправильним.

Містер Сандерс зупинився, пройшовши пару кроків по вулиці, та поклав простирадло з дитиною всередині у купу снігу. Потім розкрив її та подивився на Вольфа, який лежав ногами вгору, притискаючи коліна до підборіддя.

– Захочеш жити, доповзеш до дверей та постукаєш, – з ненавистю в голосі сказав містер Сандерс. – Пробач, але по-доброму я вже намагався.

Чоловік розвернувся та пішов у середину будинку, голосно грюкнувши за собою дверима.

А хлопчик продовжував лежати на тонкому простирадлі, яке вмить промокло від мокрого снігу, та тремтіти всім тілом. Він був шокований такою поведінкою родича. Цей спосіб здавався йому занадто жорстоким.

Через образу з очей потекли сльози, які обпалювали замерзлу шкіру обличчя. Хлопчик перекинувся та подивився на сусідський будинок, де жив його однокласник Бен Фокс. Цей хлопець, який був вище за Вольфа майже на голову, відрізнявся моторошним характером та весь час дражнив хлопчика при всьому класі.

Вольф уявив, що Бен буде розповідати в школі, якщо побачить його зараз з вікон.

Якось він цілий місяць дражнив хлопчика за те, що той вийшов за поштою у кофті з конячками, яку мама змусила надіти, щоб не застудитися.

Розуміючи, що доведеться цим визнати свою поразку, Вольф повільно поповз у мокрій піжамі до вхідних дверей.

Він вже піднімався по сходах, коли почув глузливий крик.

– Гей, Коді, тебе що, викинули з дому за те, що ти обмочився у ліжку? – засміявся Бен. – А я й не знав, що хлопці в твоєму віці на таке здатні.

Вольф завмер, не знаючи, що робити. Його щоки запалали від ганьби та сорому. У нього й так була в класі не найкраща репутація. А тепер його просто замучать за таке.

– Чого завмер? – продовжував сміятися Бен. – Що, повзати розучився?

Вольф прохрипів. Йому хотілося, хоч, що-небудь відповісти цьому мерзенному однокласнику, якого вже двічі залишали на другий рік. Але в нього не залишилося сил на це.

Моргнувши, щоб прибрати сльози з очей, які заважали огляду, він поповз далі та постукав у двері, які тієї ж миті відчинилися.

– Все ж, обрав життя? – дід підняв його різко, від чого тіло пронизало біллю, та поніс до ванної кімнати.

Не звертаючи уваги на всі протести підлітка, містер Сандерс стягнув з нього піжаму й опустив у наповнену ванну, яка здалася хлопчикові жахливо гарячою.