Глава 20 (2)

Не минуло й години, як вони припаркували свій автомобіль біля ковзанки, на якій було незвично порожньо.

– Ну ось, даремно приїхали, – пробурчав містер Сандерс та почав скаржитися на це сестрі Логана, яка знехотя кивала, зображуючи згоду зі словами літнього чоловіка.

– Неправда, – замахав головою Вольф. – Я читав на сайті, що вони сьогодні працюють до пізньої ночі. Треба, просто, постукати, і нас запустять.

Так і сталося. Незабаром вся родина натягла ковзани й вийшла на лід.

– Я просто буду сидіти тут та чекати, коли вам набридне мерзнути, – бурчав містер Сандерс. – Сподіваюся, ви не поламаєте собі ноги.

Його невдоволення ніхто не поділяв. Довелося чоловікові сидіти у гордій самотності й похмуро поглядати на молодь, яка веселилася.

Вольф рідко катався на ковзанах, зате в нього був великий досвід у катанні на роликах. І це давало впевненості, коли він розганявся та строїв гримаси дідові, проїжджаючи на великій швидкості.

Всі веселилися та жартували. І ніхто не звертав уваги на містера Сандерса, який піднявся з лавки й пильно дивився в небо.

– Логане, а можеш закрутитися дзигою, як в юності? – запитала Елеонора. – Пам'ятаєш, як ти крутився навколо мене в день нашого знайомства.

– Та закінчив день у травмпункті, – засміявся чоловік та під'їхав до Вольфа. – Запам'ятай, синку, одну важливу річ. Якщо ти хочеш сподобатися дівчинці, строїти з себе блазня можеш тільки на першому побаченні. А потім варто вести себе галантно. Адже дівчатка шукають собі надійних партнерів.

– Рано ти його цьому навчаєш, – Елеонора під'їхала до сина та обняла того. – Йому зараз треба думати про навчання, а не про те, як показувати павича під час знайомства.

Вона кокетливо підморгнула чоловікові, натякаючи на щось у минулому. І пара дружно розсміялася. Вольф спостерігав за батьками й відчував небувале почуття радості. Здавалося, це був найкращий день у житті, коли вся сім'я була разом.

– А давайте наввипередки! – запропонував хлопчик та приготувався до старту.

– Добре, – хитро посміхнулася Елеонора й встала поруч з сином. – Хто зробить три кола останнім, тому доведеться прибирати завтра вранці весь дім після відкриття подарунків.

– Тепер я точно постараюся бути першою, – встала поруч сестра Логана.

Інші гості теж погодилися взяти участь. І стовпилися біля намальованої лінії. Логан дорахував до трьох, і всі рушили з місця.

Вольф старався з усіх сил. Звичайно, він розумів, що йому не обігнати батька, який кілька років займався фігурним катанням. Але бабусю, по його підрахункам, обіграти можна було.

Він розганявся все сильніше, поки не відчув поколювання в долоньках.

Розуміючи, що сталося, він різко зупинився й подивився на свою правицю, на якій погас вогник, як тільки він її стиснув.

Ніколи раніше вогник не з'являвся без вказівки. І це злякало хлопчика. Він не розумів, як його магія вирішила безконтрольно проявитися. Й припустив, що виною були яскраві емоції, які переповнювали його.

– Малюче, в ногах заплутався? – проїжджаючи повз, батько поплескав його по плечу. – Доганяй швидше! Це ж твоя була ідея.

Хлопчик кивнув та почав набирати швидкість, намагаючись ні про що не думати, щоб більше вогник не з'являвся. Проїжджаючи повз діда, він звернув увагу, що той дивно на нього дивиться. Невже він помітив зелене полум'я? Та таємниця Вольфа тепер буде відкрита і він буде загальним посміховиськом.

– Йди сюди! – закричав містер Сандерс. – Вольф, жваво розгортай сюди!

Літній чоловік кричав так, наче чогось злякався.

Вольф завмер та обернувся. Чи не могло ж його налякати полум'я, яке було не більшим за  мізинець розміром. Дід біг до нього, тримаючись за борт ковзанки.

– Що трапилося? – скрикнув хлопчик, коли дід схопив його й штовхнув до бортика. – Мамо, тато, допоможіть! Дід з розуму зійшов.

На ковзанці всі зупинилися й з подивом подивилися на літнього чоловіка, який після чергової спроби перекинув дитину через борт. І тепер ліз за ним.

– Чого стоїте? – обернувся Вольф старший та показав пальцем в небо. – Вони прийшли за нами. Ховайтеся!

Всі підняли голови вгору, але нічого не побачили.

Вольф теж подивився на небо. Але побачив тільки дідуся, який повалився на нього всім тілом. Та притиснув дитину до підлоги.

– Відпусти мене! – Вольф намагався виповзти з-під діда. – Мені боляче та важко дихати.

Вольф ще хотів сказати, що після такого вчинку тато буде довго лаятися з ним. Але все навколо осяяв червоний спалах та пролунав грім від якого хлопчик зіщулився.

– Це феєрверк? – він спробував підняти голову, але через діда це не вийшло.

– Мовчи й не рухайся, – прошепотів містер Сандерс. – Інакше дуже сильно пошкодуєш.

– Зараз тато мене дістане та накричить на тебе, – мало не плачучи сказав хлопчик, продовжуючи намагатися вилізти.

– Ніхто вже тебе не дістане та не прийде, – з тугою в голосі сказав чоловік та, трохи змінивши своє положення, дотягнувся до лиця хлопчика й насильно закрив йому рота.