Глава 19 (1) ПРІКВЕЛ Хозяїн маєтку Вольфів

Перший день зимових канікул порадував всіх дітей небувалою кількістю снігу, який був рідкісним гостем в передмісті Лондона. Тож не дивно, що всі школярі, закинувши подалі підручники із зошитами, вийшли на вулицю, щоб пограти в сніжки та повеселитися з друзями.

Вулиці цього невеличкого містечка заполонив дитячий сміх та чарівна атмосфера свята, що наближалося.

Здавалося, темноволосий хлопчик, який визирав з вікна своєї кімнати на вулицю, був єдиним, хто не поділяв радості від майбутнього свята.

- Вольф, ти ще довго будеш там стояти? - покликала його мама й підійшла до вікна. - Чому б тобі не приєднатися до решти хлопців? Я щойно була на вулиці, й чула, що сусідський хлопчик збирає всіх на гірку.

- Краще я почитаю книгу, - дванадцятирічний хлопчик надувся й відійшов від вікна.

- Ти злишся, тому що завтра приїде дідусь Вольф? - жінка розвернулася до сина й сперлася на підвіконня.

Це була миловидна шатенка середнього віку та приємної зовнішності. Звали її Елеонора. І вона душі не чула у своєму синові, якого сподівалася виростити гідним чоловіком та дати йому гарну освіту.

Здавалося, якби не суворий батько, хлопчика б носили на руках аж до його повноліття. Однак в родині Коді, не дивлячись на взаємну любов всіх мешканців будинку, були суворі правила, які хлопчика привчили дотримуватися з раннього дитинства.

Він знав, що зобов'язаний виконувати прохання й вказівки старших. І зараз злилися, бо не хотів виконувати мамині поради. Адже настрій йому зіпсували ще вчора ввечері, коли на святкову різдвяну вечерю запросили його діда, в честь якого його назвали.

- Він знову почне розповідати, що я потомствений маг, і що моє призначення далеко від того, до якого ви мене готуєте, - обнявши себе за плечі, й опустивши голову, невдоволено сказав хлопчик. - Я не хочу весь вечір сидіти за столом, відчуваючи його погляд на собі.

- Але ж він твій рідний дідусь, - жінка намагалася розмовляти м'яко з сином, щоб він не засмучувався ще більше. - Розумію тебе. Він і мені все дитинство твердив, що ми походимо від стародавнього чаклунського роду. Та що я повинна народити йому спадкоємця, який буде великим магом.

- Хіба чарівники існують? - задумався хлопчик. - Це ж казки.

- Не знаю, синку, - знизала Елеонора плечима. - Твій дід завжди розповідав такі правдоподібні історії, немов магія насправді існує. Хоча, я ніколи не бачила чарівників. Хіба що, у фільмах.

- А можна ми завтра поїдемо на каток до Лондону? - запропонував він. - Це ж веселіше, ніж сидіти вдома весь вечір.

- А це вже інша справа, - посміхнулася жінка. - Думаю, ніхто не буде проти з'їздити на пару годин туди. А зараз, якщо ти не налаштований йти гуляти з дітьми, допоможи мені з покупками. Мені треба багато чого купити на святковий стіл. Тож, додаткова пара рук мені не завадить.

- Добре, мамо, я поїду з тобою у магазин, - закивав Вольф. - Тільки перевдягнуся.

Вольф поліз до шафи, звідки дістав теплого светра з джинсами й зупинився перед дзеркалом. Хлопчик деякий час розглядав своє відображення, потім глянув на двері, щоб упевнитися, що в кімнату ніхто не увійшов, витягнув руку вперед, долонею вгору й заплющив очі, повільно видихаючи.

Долоньку почало приємно пощипувати. Він відкрив очі й посміхнувся, розглядаючи на ній маленький зелений вогник, який тихо потріскував в тиші й був зовсім негарячим.

Створювати його хлопчик навчився ще в молодшій школі, але нікому не розповідав про це, вважаючи це за великий секрет, який варто тримати в таємниці. В першу чергу від діда, щоб той не висміяв його.

Що міг робити цей вогник, він так і не зрозумів. Світла від нього було мало, і тепла він не давав. Вольф, лише, знав, що довго не можна дозволяти йому горіти. Тому що на його створення було потрібно багато сил, які швидко виснажувалися.

- Нікому не розповім про тебе, - Вольф погладив зелене полум'я, немов той був його маленькою домашньою тваринкою.

Біля дверей почулися кроки, й хлопчик швидко стиснув кулак. Вогник миттю зник. І Вольф продовжив одягатися, немов нічого щойно не відбувалося.

Він соромився цього дару й відчував себе неправильним. Адже, навколо нього ровесники нічим незвичайним не виділялися. Втім, як і повинно було бути. Через це в нього не було друзів. Вольф боявся, що хтось дізнається про його таємницю та буде над ним сміятися. Ще й іншим розповість. І хлопчика виставлять на загальний глум.

Розглянувши долоньку, на якій сліду від вогника не залишилося, він поквапився спуститися до холу, де чекала його мама.

- Напевно, додам до списоку вітаміни, - сказала Елеонора, побачивши сина. - Якийсь ти сьогодні млявий та блідий. Напевно позначається авітаміноз.

- Як вважаєш за потрібне, - знизав плечима Вольф. - Якщо можна, купи мені у вигляді желейних ведмедиків. Вони мені подобаються.

- Добре, - кивнула жінка. - Поїхали?

Хлопчик кивнув та посміхнувся. Він любив ходити з мамою по магазинах. Адже це було хоч якесь розмаїття. І, головне, не змушувало спілкуватися з іншими. Бо ж відправився допомагати мамі, а не слухати, як яке-небудь хлопчисько хвалиться своїми звичайними здібностями.