Глава 18

Він подивився на Феруса, який грав круглими кольоровими цукерками. Він здавався таким саме живим, як і він сам. Але щось було в ньому не те. Не було звичного блиску в очах й щось ще невловиме відрізняло хлопчика від знайомих Олівера.

- Це потойбічча, - відповіла Анна й взяла Феруса на руки. - Світ після життя. Для кожного він свій та ми самі створюємо його. Відвідувати його можуть за життя лише ті, хто володіє магічним даром, або ті, кого сюди затягнули надприродні сили.

- Магічним даром? - запитав Олівер. - Але, я ж не маг.

- Не маги - це твої друзі, які, як ти сказав, йшли сюди з тобою, але залишилися всі там. А ти прийшов сюди й спілкуєшся з нами.

- Але, я не пам'ятаю за собою нічого незвичайного, - задумався Олівер. - Я не вмію людей перетворювати на жаб, а воду - на вино. Я самий звичайний.

- І нічого зовсім не було в твоєму житті незвичайного? - Анна нахмурила брову. - Може, ти щось не помітив? Або не пам'ятаєш?

- Не знаю, - блондин задумався. - Ну, спочатку я різко вилікувався. Потім переконав на кордоні людей не придивлятися до мого паспорту. А нещодавно зміг відвернути увагу містера Коді, щоб він не бачив, що ми з Кевіном пробралися в заборонений коридор.

- Це який? - Анна з інтересом подивилася на хлопчика. - Той, де кімната Феруса.

- Так, - кивнув він.

- Зрозуміло, - Анна прикрила очі.

- У вас в маєтку була пожежа? - невпевнено запитав блондин та трохи відсунувся подалі, боячись, що за таке питання його посварить дівчина.

- Ні, - Анна поставила Феруса на підлогу та попросила піти пограти у дворі. - Я можу розповісти тобі трохи. Але, перш за все, хочу дізнатися, який в тебе дар.

Дівчина наблизилася до Олівера й поклала свої долоні на його голову. Від цього хлопчикові стало так тепло й приємно, немов він ліг на саму м'яку подушку. Він закрив очі та розслабився настільки, що довелося голову притримувати руками.

А блондинка цього моменту гладила його по голові й щось нашіптувала.

- Кажеш, ти відвернув Вольфа від його намірів? - через час запитала вона й відпустила голову хлопчика. - Так це тому що це і є твій дар. Ти можеш навіювати свої думки іншим. Це дуже небезпечне вміння, адже воно може закрутити тобі голову.

- Але в мене не виходило переконати Кетрін приїхати до мене, - заперечив ці слова хлопчик. - Я стільки вмовляв її, але вона не слухала мене.

- Можливо, тому в тебе й розвинувся цей дар, - дівчина обняла хлопчика за плечі. - Передай цю інформацію обов'язково Вольфу, щоб він знав, як правильно тебе навчати.

- Навчати мене? - здивувався хлопчик. - Як?

- Містер Коді - маг вищої категорії, - з деякою гордістю в голосі сказала Анна. - Свого часу він навчав Кетрін. Тепер, мабуть, йому належить навчити тебе, як колись Джозеф навчав його.

- Джозеф теж маг? - очі хлопчика розширилися від подиву.

- Він ще працює в маєтку? - усміхнулася Анна. - Ні, він не маг. Але він був опікуном Вольфа та навчав його теорії та іншим чарівним штучкам.

- Нічого собі! - здивувався хлопчик. - А що сталося з вами?

- Думаю, варто розповісти тобі з того моменту, як нас викликали на завдання, - сказала дівчина. - Це було за день, до тих подій, які віддали нас з Вольфом один від одного. За наказом ордена магії ми вирушили в лікарню, де хтось відчув присутність темної магії. Головною в цих пошуках була Кетрін, бо в неї був особливий нюх на ці речі. Ми кілька разів обійшли всю лікарню, але так нічого й не знайшли.

Дівчина замовкла та пройшлася по столовій. Мабуть, їй було важко згадувати цей момент. Олівер мовчки стежив за нею, боячись сказати хоч слово. Вперше, з тих пір, як він переступив поріг маєтку, йому розповідали про те, що відбувалося в цьому величезному будинку.

- Загалом, - продовжила Анна. - Ми повернулися до ордену й повідомили, що все гаразд. А наступного дня в Феруса без причин піднялася дуже висока температура, й мені довелося повести його тієї лікарні. Ми сиділи та чекали своєї черги. Ферусу тоді було три роки. І він, як інші діти, поліз в ящик з іграшками й дістав дивну кулю. Розглянути я її не встигла, бо прогримів вибух. Дуже сильний. Більше я нічого не пам'ятаю до того, як потрапила сюди.

Дівчина схлипнула й швидко витерла сльозу. А Олівер в жаху дивився на неї, намагаючись уявити всі ці події, які пережила їхня сім'я.

- Вибачте, що змусив згадати це, - тихо прошепотів хлопчик.

- Я це й не забувала, - Анна підійшла до нього та взяла його обличчя в свої долоні. - Ти гарний хлопчик і я рада, що ти живеш з Вольфом, що він не один. Йому було дуже важко. Він звинувачував Кетрін в нашій смерті, адже це вона не знайшла цей артефакт. А потім він і зовсім вирішив спробувати повернути нас назад, відтворивши жахливий ритуал. Саме після нього наша кімната схожа на місце вибуху. Це вибухнула грань між цим та тим світом. Тоді він багато нехорошого пустив до світу живих та травмував ногу, яка так і не змогла зажити. Це був єдиний день після подій в лікарні, коли я бачила його, і мені було страшно. Мені здавалося, що він збожеволів від горя. Я тоді весь день провела з ним. А потім ми разом відновили кордон між світами, попрощавшись на довгі роки.

- Це так сумно, - Олівер з співчуттям подивився на дівчину. - Я з містером Коді рідко спілкуюся. Він завжди зайнятий в підземеллі, куди мене не пускає.

- Думаю, після того, як ти побував тут, він тобі дозволить туди спускатися, - сказала Анна та взяла хлопчика за руку. - А ще я вважаю, що тобі вже пора додому. Пішли, я проведу тебе.

Вона взяла блондина за руку й повела через чорний хід далеко вперед.

Вони йшли довго та мовчали весь час, поки не опинилися на краю цього світу. Тут трава торкалась неба, створюючи воронку всіх кольорів веселки.

- Передай йому, що я так само кохаю його та хочу, щоб він сюди не поспішав, - дівчина обняла хлопчика на прощання й підштовхнула в цю воронку.

Олівер не встиг нічого відповісти, як все навколо закрутилося. І він приземлився в темряві, не розуміючи, куди потрапив.