Глава 17

Здавалося, він летів так цілу вічність. Як раптом він завмер. Вірніше, він перестав будь-що відчувати. Йому, навіть, здалося, що він вже помер. Навколо була порожнеча. А він знаходився в дивному стані, ніби у воді, але при цьому навколо було сухо.

Не знаючи навіщо, Олівер витягнув ноги й миттю відчув площину. А через кілька секунд побачив траву. Акуратний газон, який йшов на всі боки за горизонт.

Тоді він подивився вгору, і з'явилося небо. Воно було світло-блакитним, як буває зазвичай вранці.

- Невже це рай? - запитав він сам себе й зробив крок вперед.

І під його ногами миттю з'явилася стежка, яка вела кудись вперед.

- Ну, варіантів у мене немає, піду подивлюся, що там далі.

Він йшов не поспішаючи, доки не помітив когось попереду. Точно сказати, хто це був, він не міг. Але це точно була людина. Вірніше, дитина. Це стало зрозуміло, коли він наблизився.

У невеликій пісочниці посеред поля сидів хлопчик років трьох та грав пасочками. Щось було знайоме в ньому, чого Олівер зрозуміти не міг.

- Ти хто? - високим голоском звернувся до нього хлопчик та поправив своє темне волосся, яке стирчало на всі боки.

- Олівер, - представився блондин. - А ти?

- Ферус, - хлопчик піднявся, підійшов до незнайомця та простягнув йому руку.

Від його відповіді Олівер жахнувся. Невже це той самий Ферус, в чиїй кімнаті він так часто бував разом із друзями. І, якщо це так, то, мабуть, і сам Олівер вже помер та приєднався до родичів містера Коді.

- Радий знайомству, - він потиснув руку у відповідь та озирнувся.

Далеко попереду стояв будинок з синьою хвірткою, і там росли клумби. Більше нічого він не бачив до горизонту. Хоча, може, він просто щось не помічав.

- Те твій будинок?

- Так, мій. Я з мамою там живу.

- Ти не боїшся грати тут один? Раптом чужий дядько прийде та забере тебе?

- Сюди може прийти лише тато. Принаймні, так мама каже. І я не знаю, як ти сюди потрапив. Ти перший незнайомець в цьому місці.

- А що це за місце? У нього є назва?

- Мама не каже. Я питав. Але вона лише насварила мене й сказала більше не пхати носа в такі питання.

- А мене за таке лаяв містер Коді, - хлопчик засміявся, а потім посерйознішав. - Він, бува, не твій тато? Вольф Коді?

- Так, він, - закивав хлопчик. - Ти його знаєш? Ти його друг, напевно?

- Не знаю, як тобі точно пояснити, - Олівер задумався, чи варто говорити дитині правду. - Я живу в нього вдома вже кілька років. І недавно він мене усиновив.

- Ого, це так здорово! - хлопчик емоційно замахав руками. - Я теж хочу жити з татом. Він гарний? Він любить дітей? А тебе не ображає?

- Всяке буває, - невпевнено сказав Олівер. - Але так. Загалом, він хороший та справедливий.

- Треба тебе з мамою познайомити.

Хлопчик отрусив пісок з одягу, схопив Олівера за руку та помчав до дому.

Коли вони бігли, в цьому дивному світі проявилося багато нових деталей. Тут виявився величезний дитячий майданчик з атракціонами та великими гірками, басейн з трампліном та багато іграшок. Мабуть, ця частина належала Ферусу, який так цілеспрямовано тягнув його до себе додому.

- Мамо, до нас гості завітали! - заверещав він, відкриваючи хвіртку. - Дивись, кого я привів!

- Тільки б не твій батько! - пролунало з дому й на поріг вийшла симпатична блондинка.

Та сама, яка була на фотографії в цікавому положенні. Вона подивилася уважно на гостя. Підійшла ближче й обійшла його з усіх боків.

- Я тебе не знаю, - здивовано сказала вона.

- Мене звуть Олівер, - повторив вітання хлопець. - Я живу з містером Коді в Лондоні. З нами ще в маєтку є Трисс та Кевін.

- Як ти сюди потрапив? - дівчина обійшла його знову, продовжуючи розглядати.

- Ну, ми з Кевіном випадково знайшли шкатулку, - Олівер почухав потилицю, сумніваючись, що варто розповідати правду, як він потрапив сюди. - Там були красиві камені. І ми їх вставили в птицю в їдальні. Вона від'їхала в сторону та відкрила прохід, через який я потрапив сюди.

- Дуже дивно, - насупилася дівчина. - Ти ще живий. Та потрапив сюди з Вольфом одного разу. Сподіваюся, я зможу повернути тебе назад.

- А це обов'язково? - Олівер злякано подивився на дівчину, розуміючи, що, якщо він повернеться, вдома його чекатиме хороший наганяй.

- А як ти вважаєш? - блондинка подивилася йому прямо в очі. - Нічого живому бути серед мертвих. Тільки, перед тим, як я тебе поверну до маєтку, мені б хотілося дізнатися, чому ти опинився в його будинку.

- Мене під опіку взяла Кетрін, - Олівер стиснувся від цього погляду. - Ми познайомилися в лікарні. Але вона не впоралася з обов'язками, і містеру Коді довелося усиновити мене.

- Дивні справи, - насупилася дівчина. – Хоча, з Кетрін таке буває. Не знаю, чи розповідав він про мене. Мене звати Анна. І я його дружина.

- Приємно познайомитися, - Олівер коротко вклонився. - Містер Коді рідко щось розповідає. Він цілими днями проводить в підвалі.

- Зрозуміла, - Анна взяла Олівера за руку й повела до будинку. - Сідай з нами за стіл. Ми зараз будемо пити чай. На жаль, як уві сні, ти не відчуєш смаку, але нам так більше подобається.

- Це не проблема, - Олівер увійшов в світлу їдальню й сів за білий стіл. - У вас тут дуже затишно.

- Рада, що тобі сподобалося, - блондинка поставила перед дітьми цукерки й порожні чашки. - Але я хотіла з тобою поговорити з приводу цього місця та причини, по якій тобі треба швидше повернутися назад.

- Я не хочу туди, - скривився хлопчик. - Містерові Коді не сподобається, що я був тут й у мене будуть проблеми.

- Тоді, нагадай йому, що він теж тут був, - підморгнула дівчина. - Він відразу передумає тебе лаяти за це. До речі, ти сказав, що ти не один сюди намагався потрапити.

- Так, - кивнув блондин. – Кевін та Трісс - мої друзі, яких містер Коді взяв під опіку. Вони дуже гарні. І вони намагалися допомогти мені дізнатися всю правду. Ми знайшли кімнату Феруса й хотіли дізнатися, кому вона належить.