Глава 15

Олівер обережно прокрався до комода під вікном та сів там в надії, що містер Коді не помітить його, якщо прокинеться.

Він стежив уважно за всім, що було в кімнаті.

Було тихо, нічого не відбувалося. Але потім господар маєтку різко піднявся та поспішив покинути кімнату.

Він встав настільки різко, що не помітив хлопчика, від чого Олівер полегшено зітхнув.

Блондин піднявся й поспішив до коридору, щоб спробувати якось зупинити чоловіка.

- Містер Коді, зачекайте! - Олівер вискочив в коридор та крикнув перше, що спало на думку. - Мені треба в Вас дещо запитати. Мені треба йти завтра школу? Дайте відповідь, будь ласка. Зараз дайте відповідь.

Пошепки додав хлопчик.

Містер Коді зупинився та обернувся до хлопчика.

- Що тобі відповісти? - без емоцій він запитав в нього.

- Мені в школу завтра йти? - обережно повторив своє питання Олівер.

- Не знаю, - відповів чоловік, дивлячись вперед.

- А у кого запитати? - Олівер насторожено дивився на містера Коді, не розуміючи, чому він так себе веде.

- У кого запитати? - запитав чоловік, а потім сіпнувся та строго подивився на Олівера. - Дивні питання ти задаєш. Завтра підеш до школи, тому тобі давно пора в ліжко.

Від такої різкої зміни тону чоловіка Олівер сіпнувся та злякано подивився на господаря маєтку:

- Так, звичайно, я піду спати негайно, - Олівер поквапився до своєї кімнати, а містер Коді відправився до правого крила.

- Ти його загіпнотизував? - почув блондин питання, як тільки закрив двері в свою кімнату.

- Кевін? - Олівер різко обернувся. - Ти як тут опинився?

- Ховаюся, - посміхнувся Кевін. - Я подумав, що тут менший шанс мене знайти. Ти, краще, розкажи, що його сповістило, що я пробрався всередину?

- Я нічого не чув, - похитав головою хлопчик. - Але він різко піднявся.

- Дуже дивно, - задумався хлопчик. - Як і те, чому ти так вміло відключив свідомість містера Коді. Він не помітив, як я пробрався по коридору.

- А ти встиг все, що треба було?

- Звісно. Тепер нам туди нескоро знадобиться.

- Це якщо містер Коді не дізнається про зниклі красиві камінчики, - зауважив Олівер.

Наступного дня Олівер відправився до школи, де його не було кілька місяців. Він не уявляв, що розповість однокласникам, які запитають, де він був уесь цей час.

Але відповідати на це питання не довелося. Виявилося, вчителі розповіли однокласникам, чому пропав він. Але проблем від цього менше не стало.

- Гей, Кроу, невже тебе вирішили повернути назад? - засміявся Едвард Грімм.

- Напевно, з жалю, - підтримав свого брата близнюка Еліот Грімм. - Тому що більше не бачу сенсу тримати вдома такого хробака, як ти.

Завеликі для свого віку однокласники голосно засміялися та жбурнули в блондина грудкою мокрої землі.

- Можеш не дякувати, - прокоментував Едвард.

Й обидва близнюки втекли на урок.

А Олівер продовжив стояти біля свого ящика для підручників та, намагаючись не розплакатися, очищав свою сорочку від бруду, що прилип до одежі.

- Які негідники! - він почув голос за спиною й обернувся.

Перед хлопчиком стояла симпатична молода брюнетка в строгому костюмі, яка уважно дивилася на хлопчика.

- Пішли в туалет, я допоможу очиститися тобі, - дівчина взяла його за руку й повела по коридору.

Він йшов за нею покірно, розглядаючи її м'яке волосся, яке лягало темними локонами на гострі плечі. Й, чомусь, всі його проблеми кудись зникли. З нею йому перестало бути сумно. Немов вона така ж фея, якою раніше він бачив Кетрін.

- Зараз ми наведемо тебе до ладу й підемо до директора, - клопотала біля умивальника вчителька. - Сподіваюся, він з ними так поговоре, що вони більше не будуть ображати тебе.

- Дякую, - закивав Олівер. - А можна дізнатися, як Вас звати?

- Професор Мелоні Кінгстон, - посміхнулася жінка. - Наступного року у вашого класу я буду вести науку. Тоді познайомимося ближче.

- Я буду з нетерпінням чекати наступного класу, - хлопчик подивився в її блакитні очі й зізнався собі, що тепер буде відраховувати тижні до переходу в наступний клас.

Його вже не хвилювали однокласники, які образили його. Йому хотілося якомога швидше опинитися у цій чарівній феї на уроці й слухати кожне її слово.

Адже, того часу, доки вони були в директора, й розповідали про те, що трапилося, для нього було мало, щоб насолодитися компанією з нею.

Тому, варто було йому опинитися вдома, як він попрямував до кабінету містера Коді й попросив поговорити.

- У тебе щось термінове? - чоловік відірвав погляд від зілля, які були на його столі.

- Я хочу поговорити з Кетрін, - кивнув хлопчик. - Я нікому не скажу, що ми спілкувалися. Але мені дуже хочеться її побачити.

- Розумію тебе, - кивнув чоловік. - Але це не так легко, як здається.

- В неї багато роботи? - Олівер подивився на господаря маєтку поглядом, повним болю. - Але, напевно, в неї є вихідні. І вона зможе зайти на одну годину.

- Не тільки в цьому проблема, - чоловік піднявся й підійшов до хлопчика. - Але, якщо ти цього так сильно хочеш, я запрошу її сьогодні до нас на вечерю й ти зможеш після цього з нею поговорити.

- Правда? - Олівер не повірив словами чоловіка.

- Абсолютно, - посміхнувся чоловік. - Це все, що ти хотів в мене дізнатися? Або є ще щось, про що б ти хотів побалакати?

- Є одне питання, - хлопчик подивився в підлогу, відчуваючи збентеження від питання, яке тієї ж миті з'явилося в його голові.

- Яке саме? - містер Коді нахилився трохи вперед, щоб бути з дитиною на одному рівні.

- Як мені тепер Вас називати? - швидко промовив хлопчик та стиснувся, боячись, що запитав зайвого.

Чоловік не поспішав відповідати на питання. Він уважно розглянув дитину, якя ще трохи, й провалить крізь підлогу від власного збентеження, й погладив його по спині.

- Хіба, це головне? - він постарався говорити м'якше. - Ми тепер з тобою одна родина, втім, як і з Трисс, і з Кевіном. І те, як тобі зручно мене називати не так важливо, як те, що нам треба навчитися довіряти один одному.