Глава 10

Настав вечір.

Олівера ситно погодували й видали зимовий одяг. Він був помітно поношеним, але теплим та без дірок.

До нього приставили працівника, який ні слова не знав на мові хлопчика. Й посадили в машину.

Попереду чекав переліт на літаку. Олівер ніколи раніше не літав, і йому було страшно.

Поділитися своїми страхами було ні з ким, тому, він мовчки кусав губи й поглядав на всі боки в аеропорті.

Закінчилася посадка й великий рукотворний металевий птах злетів в небо, розсікаючи крилами хмари.

У салоні було тепло й затишно. Олівер перестав боятися та швидко заснув.

Йому снився будинок містера Коді та Трісс з Кевіном. Вони разом сиділи за столом в їдальні й кидалися один в одного цукерками, які принесла Кетрін в величезному мішку. Сон був таким радісним та щасливим, що не хотілося прокидатися.

Коли його розбудили, літак стояв уже на рідній землі. І Олівер швидко покинув його, намагаючись не згадувати сновидіння, від якого ставало так сумно, адже він міг більше ніколи не побачити тих, кого вважав сім'єю.

Потім його відвезли до притулку, де пройшла частина його дитинства, й поселили в окремій кімнаті, яку він покинув, як тільки дорослі залишили його в спокої.

Він спустився на перший поверх. Там була їх класна кімната, куди він попрямував. Увійшовши, він сів за вільну парту й помахав присутнім.

Тієї ж миті до нього підійшов худорлявий хлопчик такого ж віку з копицею, що стирчала на всі боки, чорного волосся. Його звали Ланс. І він славився в притулку своєю величезною кількістю сестер та братів.

- Тебе повернули? - зі співчуттям запитав він. - Я вже думав, що ти з тих щасливців, яким пощастило. Давно ж тебе не було.

- Я сам утік, - смикнув головою Олівер та засмучено подивився у вікно.

- Не видно, що ти радий своєму побігу.

- А нема чому радіти, тому що нічого не вийшло.

- Не розумію, - Ланс насупив брови. - Куди ти збирався?

Олівер помовчав трохи. А потім став розповідати, як він жив у величезному маєтку і скільки всього з ним сталося.

З погляду Ланса було ясно, що той не вірить. Тому Олівер змінив тему й почав цікавитися змінами в притулку та його складі. Виявилося, багато його знайомих вже були в сім'ях. Навіть, самого Ланса планували перевести в сім'ю з його шістьма братами й двома сестрами.

Поговоривши ще трохи, Олівер повернувся до своєї кімнати та повалився на ліжко. Зараз на самоті він міг віддатися почуттям й виплакатися досхочу. Йому було страшно й самотньо. Він картав себе за такий безглуздий вчинок, але змінювати щось було вже пізно.

Почалися одноманітні сірі будні, які слідували за суворим розпорядком дня. Уроки здавалися надто простими й нецікавими, в порівнянні з міською школою, яку відвідував Олівер. Користуватися телефоном йому не дозволяли, й він не міг зв'язатися з маєтком, щоб дізнатися, як там справи.

Через два тижні по його поверненню, Ланса з його братами й сестрами забрали в сім'ю. А ні з ким, крім нього, Олівер не спілкувався. Від цього стало ще важче проживати тут день за днем.

Кожен раз, коли він питав про Кетрін у вихователів та вчителів, йому нічого не відповідали. І намагалися змінити тему, невдало підбадьорюючи недоречним баченням його майбутнього.

Прийшла весна.

В першу суботу березня Олівера розбудили досить рано й попросили одягнутися в костюм, в якому за звичаєм знайомили сиріт з майбутніми батьками.

В надії, що за ним прийшла Кетрін, Олівер одягнувся й старанно причесався. Навіть почистив зуби та побіг до кабінету, де проходили знайомства.

Перед дверима він завмер та прислухався.

Там розмовляло кілька людей. Знайомого голосу він не почув. Але, вважаючи, що Кетрін зараз мовчить, смикнув дверну ручку й вбіг у кімнату.

На його розчарування, нікого з присутніх він не знав.

- А ось і наш славний хлопчик, - завідуюча притулком за звичаєм нахвалював вихованців перед батьками та усиновителями. - Дуже добре вчиться. Тихий та спокійний. Думаю, це найкращий для вас варіант.

 Вона підійшла до Олівера, взяла за плече й підштовхнула до немолодої на вигляд подружньої пари, які між собою про щось перешіптувалася.

- Містер та місіс Ечкінс бажають усиновити тебе, - продовжила завідуюча із занадто широкою й нещирою посмішкою. - Підійди, поздоровайся. Не соромся. Містер Ечкінс моряк та бачив багато країн. Думаю, тобі буде цікаво послухати його історії.

Олівер занадто засмутився. Не хотів він ні з ким знайомитися й відправлятися в сім'ю літніх англійців. Зараз його мрії на повернення в маєток майже розтанули.

 Не знаючи, що робити, він стягнув з себе черевик, кинув у вікно й прокричав лайки, які чув у міській школі від садівника.

Під крики завідуючої, дзвін скла й обурення літнього подружжя Олівера вивела в коридор вихователька. Закривши за ними двері, вона обдарувала хлопчика досить сильним запотиличником й відтягнула подалі.

- Що ти собі дозволяєш? - вихователька строго зміряла його поглядом. - Ти не маленький хлопчик, у якого шансів потрапити в сім'ю набагато більше. Хочеш прожити все життя в притулку?

- Я хочу до Кетрін! - вперто відповів Олівер, продовжуючи потирати потилицю. - Мені не потрібні старі нудні сноби. У мене є містер Коді та Кевін. А також, Трісс та Джозеф. Я хочу до них.

- Олівере, - вихователька зітхнула, і в її очах проявилося співчуття. - Твою Кетрін позбавили батьківських прав за те, що вона не впоралася зі своїми обов'язками. Вона не має права більше контактувати з тобою.

- Вона справлялася! - в очах хлопчика з'явилися сльози від такої несправедливості. - Вона гарна. Дозвольте їй мене забрати. Я не хочу більше ні до кого.

- Тебе знайшли самого в іншій країні, - похитала головою вихователька. - Нещодавно відбувся суд та оскарженню не підлягає. Пробач, ти просиш нереального.

Не вірячи її словам, Олівер розвернувся та втік до своєї кімнати. Де стягнув з себе одяг та заліз під ковдру. Хотілося відгородитися від такого несправедливого світу й ніколи не показуватися нікому на очі.