Глава 9

Блукаючи темними вулицями, він дійшов до потрібного невеликого двоповерхового будинку.

Усередині горіло світло. А це означало, що Кетрін зараз вдома та вже зовсім скоро він про все дізнається.

Щоб у Кетрін було менше питань, він дістав з кишені другу пляшку із зеленою рідиною та випив її. На смак вона була ще гірше, ніж вікове зілля.

Відразу після того, як він проковтнув страшний еліксир, в животі з'явилися неприємні ріжучі болі. Він зігнувся, притискаючи руки до себе, та зціпив зуби, щоб не закричати від болю, яка змушувала ще сильніше скрутитися, спираючись на вуличний стовп.

Так він простояв, доки біль не припинилася.

Одяг став на нього завеликим. Штани й зовсім норовили впасти в будь-який момент. Тому він міцно схопив ремінь лівою рукою, на якій звисала сумка. А правою - постукав у двері.

Нічого не трапилося. Ніхто не відкрив йому, та й рухів ніяких в будинку він не чув.

Тоді, хлопчик підійшов до кухонного вікна й заглянув в щілину, між шторками.

Тут був ідеальний порядок. Здавалося, що Кетрін давно тут не вечеряла. І це дуже схвилювало хлопчика.

В голові з'явилося багато нехороших думок.

Він знову підійшов до дверей й почав бити в них з усієї сили, в надії, що Кетрін просто міцно спить та не почула його з першого разу.

Але двері так ніхто й не відкрив. Зате, до паркану підійшов сусід з великим ліхтарем. Він крикнув Оліверу щось на своїй мові, якої хлопчик не знав, у чому чесно зізнався. Тоді чоловік закричав по-англійськи з помітним акцентом.

- Гей, бродяжка, ти що тут робиш? - крикнув чоловік та посвітив ліхтарем в очі, засліплюючи хлопчика.

- Опустіть ліхтар, я нічого не бачу! - Олівер тер очі вільною рукою.

- Та не вказуй мені, щеня, - пирхнув невдоволено чоловік. - Зараз поліцію викликом, і тебе визначать, куди слід. Розперезалися нині безпритульні. Сиділи б в своїх інтернатах і не заважали нормальним людям жити.

- Я нормальний! - від досади Олівер тупнув ногою й мало не упустив штани. - Я прийшов додому. Кетрін - моя мама.

- Чому ж я ніколи тебе не бачив раніше? - сусід став набирати номер в телефоні.

Після цього він став швидко диктувати інформацію незрозумілою для хлопчика мовою.

- Я не бродяжка! - заволав від такого несправедливого вітання Олівер. - Я живу в великому маєтку. І у нас є дворецький. І грошей багато. Я не злодій. Я прийшов побачити свою Кетрін.

Чоловік не став продовжувати сперечатися з дитиною. Він перестрибнув через невисоку огорожу, підбіг до розгубленого Олівера й повалив його на землю.

Олівер брикався й намагався вивільнитися від міцних рук, які охопили його і не давали піднятися. Однак це було не реально. Довелося лежати на холодній землі, що було досить болісно. Адже штани таки спали, і він зараз притискався голими колінами до холодного асфальту. Благо, сорочка була довгою. Й тут було тепліше, ніж в Англії.

Незабаром він втомився брикатися й обм'як, чекаючи приїзду поліції.

Благо, машина з мигалками не змусила себе довго чекати.

Звідти вискочили двоє поліцейських, підняли Олівера і заламали йому руки за спиною. Від їх брутального ставлення, хлопчикові довелося розпрощатися і з черевиками. Тепер він стояв на вулиці в одній величезній сорочці, дістає йому до колін і в спадаючих шкарпетках.

- Хто такий? - звернувся до нього один із служителів порядку. - Назви ім'я та причину, чому ти хотів пробратися на територію чужої власності.

- Олівер Кроу, - з образою в голосі крикнув хлопчик. - Перебуваю під опікою Кетрін Майклсон та прийшов її провідати. Я не збирався красти у неї. Повірте мені!

На очі хлопчика стали накочуватися сльози. Він шмигнув носом й жалібно подивився на поліцейського. Той був молодий і не високого зросту.

А дорослий дивився на дитину гидливо та з неприязню.

- В машину його! - через деякий час скомандував поліцейський. - Відвеземо в дитячу кімнату. Там перевірять, чи правду він говорить, й сповістять опікунську раду про те, що трапилося. Заодно й одяг за розміром підшукають.

Олівер знизав плечима. Він був не проти всього перерахованого. Тільки б погрітися в салоні машини, так розшукати Кетрін.

Їхали вони недовго.

По приїзду, Олівера заштовхали в брудну холодну душову, де зажадали роздягтися й ретельно помитися.

Він виконав всі інструкції та в кінці отримав комплект одягу й чисті черевики свого розміру. Чому був невимовно радий.

Він вів себе спокійно й досить ввічливо, як вчив його містер Коді. Розповів про себе все, що цікавило поліцейських, та розписався, де йому вказали. Олівер був впевнений, що вони допоможуть йому відшукати Кетрін і відвезуть до неї.

Після всіх питань йому дозволили подивитися телевізор та повідомили, що скоро за ним приїдуть.

- Ви знайшли Кетрін? - засяяв він від радості.

Ніхто нічого йому не відповів. Тільки допомогли вибрати канал з цікавими шоу та дали чаю з печивом.

Олівер з апетитом проковтнув все й почав чекати свою фею. Він уявляв, як вони підуть цієї ночі до Кетрін додому. І всю ніч він їй буде розповідати, як добирався сюди.

А ще він пообіцяв собі, що завтра зателефонує містеру Коді та вибачиться за свою втечу.

Мрії Олівера були перервані жінкою, яка повідомила, що за ним прийшли. Він зірвався з крісла й вискочив у коридор. Де, замість чарівної блондинки, побачив двох жінок середнього віку.

- Це не міс Майклсон, - повідомив він поліцейським. - Ви, напевно, помилилися. Вона молода. У неї гарне м'яке волосся й червоні губи.

- А ще, вона безвідповідальна егоїстка, - пробурчала одна з жінок, у якій з під кашемірової капелюшки стирчали кучері.

- Не бійся, хлопчик, - заговорила інша. - Ми тебе не дамо їй в образу. Більше тобі не доведеться гуляти по вулицях вночі без належної одягу й голодувати. Твоя опікунка більше не зможе заподіяти тобі неприємності.

- Але вона гарна, - Олівер злякався таких несподіваних новин. - Кетрін часто відвідувала мене у містера Коді. Дарувала подарунки й телефонувала.