Глава 7

Наступного ранку Олівер спустився в їдальню, коли сніданок вже добігав кінця. На його подив, місце, до якого він звик, і звідки можна було милуватися природою за вікном, було зайнято. На стільці, де він протирав штани вже два роки, сиділа нова мешканка маєтку.

Вона зніяковіло глянула на Олівера, кивнула йому та продовжила трапезу.

- А мені куди сідати? - замість привітання спитав хлопчик та підійшов до свого стільця.

- Вільних місць забагато, - містер Коді невдоволено стиснув губи і з докором глянув на молодшого жителя маєтка.

Олівер хотів ще посперечатися на захист свого улюбленого стільця, але з'явився Джозеф з тарілкою вівсянки та поставив її біля одного з вільних стільців.

Довелося мовчки сісти спиною до вікна. Звідси він міг розглядати, хіба що, дивні статуетки в шафі з прозорими стінками.

За столом було занадто тихо. Кевін, як і Олівер, мовчав. Мабуть, пам'ятаючи їх вчорашні пошуки подарунків. Трісс, як новенька, теж вела себе тихо, і лише кидала цікаві погляди на всі боки.

Вона була в простенькому новому жовтому сарафані та білій блузі з намистинками на комірці. Виглядала вона дуже мило та, здається, Кевін оцінив по достоїнству нового члена їх незвичайної сім'ї. Принаймні, Олівер помітив, як часто він поглядав на Трісс.

Після сніданку Джозеф повідомив, що повернув всі подарунки на місце й можна їх розібрати. Адже, крім розкритих квадроциклів, дітей чекало ще багато сюрпризів.

Дивуючись, що ніхто не забажав відчитати їх за проникнення до забороненої частини замку, Олівер швидко впорався зі своєю порцією й пішов у хол.

Серед його гірки подарунків був м'який згорток від Кетрін. Він швидко почав розкривати його. І, коли кольорова фольга була розірвана, він побачив невелику подушку, на якій синіми нитками було вишито його ім'я.

Від такого подарунка по спині побігли мурашки. Він тієї ж миті згадав вчорашній день і таку саму подушку, тільки з ім'ям Ферус.

- Що це? - Олівер піднявся на ноги, підбіг до Вольфа й з нетерпінням чекав пояснень.

- Кетрін старалася, не варто скаржитися, - відповів господар маєтку. - Навіть, якщо подарунок тобі не подобається, ти повинен їй зателефонувати та подякувати.

- Зроблю це негайно, - пробурчав хлопчик та побіг до своєї кімнати.

Кевін провів його розуміючим поглядом. Він знав, чому нервував Олівер, але нічого не міг сказати з цього приводу. У його подарунках такого не було.

Тим часом, молодший житель маєтку вбіг до своєї кімнати й почав розлючено набирати номер опікуна.

- Кетрін, я хотів запитати з приводу твого подарунка, - без привітання почав кричати в трубку він, але на тому кінці дроту така його поведінка була засуджена, тому довелося вибачитися. - Пробач, Кетрін. Привіт! Як ся маєш? Зі святом! Дякую за подарунок. Я хотів запитати, чому ти мені вишила таку подушку?

Дівчина на іншому кінці дроту не відповіла, лише, відчитала хлопчика за таку поведінку й повісила трубку.

- Ну і як після цього бути культурним? - запитав Олівер, звертаючись до своїх іграшок. - Ніхто нічого не каже та не пояснює! Я втомився від усього цього!

Він з силою штовхнув м'яч й той, відбившись від стіни, збив фотографію, де Кетрін тримала Олівера на руках не за довго після його першої появи в цих стінах.

Кроу підійшов до фотографії, підняв і розглянув її. Може, йому здалося? Може, подарунок зовсім не такий?

Поставивши на місце фотографію, він взяв подушку й пробрався до правого крила маєтку з нею, прикривши за собою двері. Дивного зеленого туману зараз не було видно, й він швидко прошмигнув в дитячу кімнату.

Там було все таким саме, як при минулій їхній появі. Однак, тільки зараз Олівер зрозумів, що його насторожувало в кімнаті. Тут не було пилу. Вірніше, було небагато місць, де було неідеально чисто, але кімнату хтось явно відвідував. Хоч, він і не помічав ніколи, щоб хтось заходив сюди.

Взявши подушку, він, на жаль, переконався, що вона точно така ж, як й у нього. Букви «Е» і «Р» були в іменах вишиті абсолютно однаково, що наштовхувало не на самі кращі думки.

Його роздуми перервало клацання дверної ручки. Він підстрибнув і хутко обернувся. На вході стояли Трісс з Кевіном.

- Ти ж розумієш, що ризикуєш вляпатися в неприємності? - звернувся до нього Кевін і швидко замкнув двері зсередини. - Зізнаюся, я розумію твої почуття. Але не варто так, у відкриту, порушувати правила.

Трісс мовчки спостерігала за хлопцями, не розуміючи розмови. Її зацікавили полиці з книжками, і вона розглядала їх, уважно прислухаючись до розмови хлопців.

Олівер поклав на ліжко обидві подушки, розправив їх, ще трохи помовчав, дивлячись у вікно, лише потім сказав:

- Я втомився від таємниць і секретів тут, - чесно зізнався він, продовжуючи дивитися у вікно. - Іноді мені здається, що було б краще, якби мене не забирали з притулку. Так, там важко жити, безліч непотрібних правил і тотальний контроль. Але там все було зрозуміло. А тут я нічого не знаю. Я живу тут вже два роки і не розумію, чому я не зі своєю опікункою? Чому вона взяла мене і залишила тут? Вона майже ніколи не приходить, нічого не розповідає, не пояснює своїх вчинків. А тепер ось це.

Він вказав на подушки і завмер. Злість і образа переповнювали його. І він не знав, що робити. Постоявши деякий час, він повідомив:

- Як хочете, а я їду до Кет! - заявив він несподівано, навіть для себе. - У мене є її листівка і там написана її адреса. Я розумію, що вона аж в Болгарії, а кишенькових грошей мені не досить, але це не перешкода. Містер Коді мені ніхто. Тому, не думаю, що він образиться, якщо я позичу у нього трохи готівки.

На обличчі хлопчика з'явився озлоблений хитрий вищир.

- Ти в своєму розумі? - Кевін здивовано витріщився на свого приятеля. - Поїхати в іншу країну, вкравши гроші у того, хто дав тобі притулок? А як тебе пропустять на кордоні, ти подумав? Що ти будеш говорити у паспортному контролю? Це інша країна! Це не в гості сходити.