Глава 2

Так минуло ще кілька днів. Наближалося Різдво й надія на повернення Кетрін губилася з кожним поворотом ключа в його палату.

На стіні біля ліжка Олівера з'явилися малюнки дивної незнайомки. Скрізь він малював її в зеленій сукні, в якій побачив вперше та з пишними білими волоссям. Всі картинки були підписані однаково «Я чекаю на тебе».

За день до Різдва він знову сидів на підвіконні, обіймаючи одну з намальованих картинок, та розглядав перехожих, спостерігаючи, як вони бігають з величезними сумками й подарунками. Вулиці були такими гарними, навколо мерехтіли різними вогнями прикраси. І йому так хотілося побігати по снігу.

- Ну, чому ти не приходиш? - звернувся він до зображення. - Я вів себе добре та пив гіркі ліки. Я так чекаю тебе.

Пролунало чергове клацання в замку.

- Я вже пообідав, - повідомив хлопчик, не обертаючись до дверей. - Можете забрати тарілку.

- Як добре, що не доведеться чекати, поки ти будеш працювати ложкою, - пролунав знайомий молодий голос. - Одягайся швидше, тебе вже всі чекають.

Не вірячи своїм вухам, Олівер обернувся та побачив Кетрін. Вона стояла з рудою незнайомкою та незадоволеною жінкою похилого віку, яка бурчала, щоб вони ще добре подумали.

- Мене виписують? - хлопчик здивувався та почав збирати речі.

- Не зовсім, - занадто весело повідомила Кетрін.

- А що тоді? - у Олівера впала одна картинка та покотилася до ніг блондинки.

- Ах, ось всі ці листи? А я все гадала, хто мене кожного дня відволікає, запрошуючи в гості.

- Ти знала, що я тобі писав? - Олівер зовсім здивувався.

- Звичайно, ти ж не просто так писав, щоб олівці псувати, - Кетрін весело посміхнулася та прийнялася допомагати збирати всі його речі.

- Але, куди ми збираємося тоді? - Олівер Кроу подивився на Кетрін з цікавістю, та з образою одночасно. Йому здавалося, що вона розігрує його.

- Як куди? Сьогодні ж святвечір. Його треба святкувати вдома, в колі сім'ї. Інакше Санта-Клаус може не принести подарунок під ялинку.

- Ви поїдете зі мною до притулку? - все ще не розумів хлопчик.

- Ні, ти поїдеш з нами додому, - всі речі були зібрані, і Кетрін стала штовхати Олівера до виходу. - Давай, поквапся, поки лікар не передумав. Він дуже суворий.

- Ви забираєте мене в сім'ю? - він не повірив такому, адже, через хвороби його боялися всі дорослі.

- Ну, якщо ти хочеш залишитися, я не буду наполягати, - запевнила його Кетрін та швидко закивала головою на підтвердження своїх слів. - Хоча, я думала, що ти бажав поїхати додому.

- І продовжую бажати, - хоч не вірилося в таку удачу, він зробив крок вперед, і вся компанія разом покинула палату.

Після цього вони довго стояли у лікаря і щось підписували. Оліверу стало нудно, він сів подалі, розглядаючи руду незнайомку, яка так і не представилася. Всі дорослі довго сперечалися, а він грав літачком, який склав зі свого малюнка та чекав, коли йому повернуть курточку.

І ось, вони вже вийшли з лікарні та втрьох пішли по снігу. Але, чомусь не на жваву вулицю, а за кут великого корпусу.

- Я запросила тітку Еллі, тому що в мене зламався воздухоліт, - пояснила Кетрін, коли вони зупинилися в затишному місці.

- Нічого було заощаджувати, - невдоволено відповіла рудоволоса та дістала чорний куб, майже такий, як був у Кетрін.

Еллі кинула різко його на сніг біля їхніх ніг, після чого з нього повалив дим, утворюючи воронку в повітрі.

- Що це? - злякався Олівер.

- Шлях додому, - посміхнулася Кетрін. - Не бійся. Може, буде трохи нудити, але не більше. Підеш за мною.

З цими словами вона увійшла в воронку та зникла.

У хлопчика народилася купа питань, які він хотів озвучити, але рудоволоса підштовхнула його до вирви, й він стрибнув туди, закривши міцно очі.

Варто було тільки стрибнути, як він приземлився на тверду теплу підлогу. Швидко розплющивши очі, хлопчик здивувався. Він лежав у величезному холі, по кутах якого стояли ялинки. На стінах висіли гірлянди, а під стелею була величезна люстра, прикрашена кольоровими кульками.

Поруч стояла Кетрін та збивала пил зі свого плаща, а через мить з'явилася Еллі.

- Де ми? - Олівер не припиняв озиратися по сторонах. - Тут так красиво.

- Я подумала, що буде здорово, якщо ти відсвяткуеш Різдво тут, - Кетрін стала допомагати Оліверу знімати верхній одяг. - Це дуже старий маєток родини Вольфів. І він належить моєму гарному другові, містеру Коді. Ти його не бійся, він, тільки, на перший погляд суворий. Але, якщо будеш вести себе гарно, ви подружитеся.

- Господар Вольф ще занадто юний, щоб називати його суворим, - з'явився дворецький.

Це був невисокий чоловік із сивим, коротко-стриженим волоссям і тонкими чорними вусиками. Він був в ідеально вигладженому фраку. Чоловік прийняв одяг гостей та пішов углиб одного з коридорів.

- Хто це був? - Олівер виглянув з-за Кетрін, за яку сховався.

- Мій дворецький, Джозеф, - увійшов молодий чоловік та підійшов до хлопчика. - А ти, мабуть, Олівер? Я містер Коді Вольф. Радий зустрічі з тобою.

Чоловік потиснув хлопчикові руку. Він посміхався, але його чорні очі залишалися сумними та серйозними. Він уважно розглянув хлопчика й поплескав його по білявій маківці.

Після цього він пішов, кульгаючи, в їдальню, яка була зліва від холу. А Олівер продовжував дивитися йому в слід.

- Всі питання потім, - Кетрін підбігла до дзеркала, щоб поправити зачіску. - Нам пора сідати за стіл, адже прийшов час. А якщо не буде вечері, нічого очікувати Різдва й подарунків.

Олівер насилу розумів все, що відбувалося, але пробіг за стіл та невпевнено сів на один з вільних стільців. Крім знайомих дорослих, тут було двоє хлопців, трохи старших за нього. Вільям та Фред. Вони з неприхованим інтересом поглядали на Олівера, але за столом питань не задавали. Здавалося, вони побоювалися містера Коді. Тому Олівер теж намагався вести себе так, як вчили їх у притулку: тихо, непомітно та спокійно.