Глава 3

Я ніяк не наважувалась зробити хоч крок до цього чоловіка. Мабуть, це якась помилка, подумала я, і старий товстий дід приїхав до якоїсь іншої учениці.

– Містере Елінгтоне, – нетерпляче мовила міс Томсон, боячись аби гість не розсердився, що мене так довго нема. – Міс Ланвенджер перед вами.

Міс Томсон відкашлялась, а старий сивий дід набурмосив густі довгі брови і, немов сердитий, що його відволікли, повернув до нас голову. Вихователька підштовхнула мене до незнайомця, і коли я невпевнено наблизилась, в залі перестала грати музика. Всі дівчата замовкли і стали із здивуванням спостерігати за цією дивною ситуацією.

– Це її батько? – запитала одна учениця.

– Невже це він такий старий? – прошепотіла друга.

– Він виглядає так, неначе скоро розвалиться! – додала третя.

– Ох, міс Ланвенджер! – підозріло придивившись до мене, незнайомець раптом усміхнувся і протягнув свою пухку зморшкувату руку. – Мене звуть Альфред Елінгтон, я давній друг вашого тата і юрист! – Я розгублено протягнула йому у відповідь свою руку і чоловік бадьоро мені її пожав. – В документі, який я віддав місіс Далкін, вказано, що ваш тато доручив мені відвідувати вас на свята, якщо у нього самого це не вийде. Я не знаю чи містер Ланвенджер встиг повернутись з Індії, але я все ж вирішив заїхати до вас. – Очі чоловіка якось дивно забігали і він криво усміхнувся. – Я привіз вам подарунок і лист від тата. Зараз я вам його віддам.

Старий чоловік взяв тростинку, що лежала на каміні і поковиляв до ялинки. Під нею стояв стілець, а на ньому лежала якась коробка і конверт.

– Містере Елінгтоне, – звернулася я і голос мій віддався луною у тиші, яку створювали занадто зацікавлені тим, що відбувається, учениці. – З татом все добре? Він за три місяці не надіслав мені жодного листа.

Старигань чомусь завмер, забираючи зі стільця коробку, а потім відкашлявся і почухав свою густу сиву брову.

– Міс Ланвенджер… Часи зараз не найлегші… – він окинув нерозуміючим поглядом дівчат, що стояли біля піаніно і не відривали від нас погляду. Міс Томсон узріла це, заметушилась, і не вигадала нічого кращого, аніж запропонувати нам продовжити нашу розмову в місці, де нікого немає. Ми попрямували в їдальню, де пахло картопляним пирогом та імбирним печивом.

– Містере Елінгтоне, – знов палко заговорила я, – можливо я можу надіслати листа татові в Індію? Ви ж знаєте адресу, де знаходиться його фабрика? Ви скажете мені її?

Старигань злегка розгублено обвів поглядом стару їдальню, стіни якої були з каменю, і вздовж якої стояло два довжелезних столи. Він обперся на один з дерев’яних столів, що стояв поруч, і стомлено зітхнув.

– Міс Ланвенджер, – ласкаво промовив він. – Ви, звісно, можете написати батькові листа. Але зараз в Індії епідемія якоїсь смертельної болячки, і навряд чи ви отримаєте на нього відповідь. Скоріш за все, ви через це і не отримали жодного листа від батька. Я впевнений, що він писав вам, але через те, що Англія не приймає ніякі вантажні судна з Індії, листи і не доходили до свого законного адресата.

Сивий дід про щось згадав, і миттю протягнув мені коробку, на якій лежав лист. Під його лагідний теплий погляд, я з цікавістю відкрила подарунок і прочитала листа.

«Дорога моя донечко Софі! Цьогоріч на Різдво нас розлучила хвороба, що вражає в людині деякі органи, затуманює свідомість і викликає приступи, під час яких люди спроможні на усіляке. Епідемія скошує багатьох, не кожен в силі їй протистояти. Я ж противлюсь їй і впевнений, що мене вона не візьме. Повернутись в Англію в ці святкові дні означало б наразити на небезпеку того кого люблю більше в світі – тебе. Я безмежно шкодую, що хвороба забрала у нас можливість провести Різдво разом, та знай, моя люба дівчинко, що душею і думками в цей Святвечір і на саме Різдво я з тобою. Сподіваюся, ти не сердишся, що зараз, коли ти читаєш цей лист, ми не розгортаємо Різдвяні подарунки під ялинкою. Аби хоч трохи загладити свою провину, я передаю містером Елінгтоном цей невеличкий пакунок. Сподіваюсь, те, що у ньому лежить, зігріє тебе так само, як моя любов через тисячі кілометрів зігріває твоє ніжне серденько. Бережи себе, Софі, і щасливого Різдва! Щиро вірю, що ти найкраща учениця в пансіоні».

Я витерла сльозинку, що самовільно ринула з моїх очей, поки я читала, і ще раз оглянула лист. Почерк був батьків, я не сумнівалася, що це написав він.

– Відкрийте пакунок, моя люба, – промовив ласкаво містер Елінгтон.

Я покірно відклала листа і взявши пакунок, зняла з нього кришку. Всередині виявилась пара прегарних синіх рукавичок з шовковими блискучими бантиками. Я всміхнулась, і примірявши її, відчула наскільки вони невагомі, м’які і ніжні до шкіри. В них дійсно було неймовірно тепло, немов сам тато взяв мої руки і почав їх розтирати своїми великими мужніми долонями. Якесь дивно тепло розлилося по моєму тілу, і в ту мить я відчула, що сьогодні свято, що сьогодні дійсно чарівне і дивовижне свято – Різдво.

– От бачите, міс Ланвенджер, ви вже повеселішали, – одізвався усміхнено друг мого тата. – Ваші очі засяяли, а на щоках з’явився здоровий природний рум’янець. А то я коли вперше на вас поглянув, то мені здалось, що ви чимось хворієте: така бліда, під очима чорні круги, і вигляд у вас був пригнічений. Але знаєте, дивлячись на цей Богом забутий пансіон, де все таке старе, що аж тріщить піді мною, – містер Елінгтон глянув на стіл, що прогнувся під його вагою його руки, – я б і не здивувався, що ви занехляли. Напевно, тут погано годують, тому що спробуй сюди навози з міста нормальних харчів! У них не вистачить на це коштів!

Старий дід засміявся, що аж живіт його затрясся під пальтом, неначе рисовий пудинг, а я в цю мить помітила, що через щілину в дверях на нас незадоволено поглядає міс Томсон.

– Ні, сер, нас тут годують дуже добре, – спробувала я захистись за свій пансіон. – Сьогодні у нас на сніданок була вівсянка і шоколадний пудинг, а на обід буде картопляний пиріг та імбирне печиво.