Глава 2

Своє перше Різдво у пансіоні я пам’ятаю доволі яскраво. У великій залі, в кутку біля високих вікон стояла величезна ялинка, прикрашена старими битими іграшками і свічками. Коридорами розлітався теплий аромат імбирного печива, а на всіх дверях висіли вінки з гостролиста. Багато учениць поїхало додому напередодні свята, а ті, хто залишився, весь час грали на старому зламаному піаніно різдвяні пісеньки. Тієї зими намело багато снігу і гострий льодяний вітер різав щоки, але я все одно продовжувала спиратися на відкриті вхідні двері і виглядати чи не їде тато.

– Вона тут стоїть уже дві години, – прошепотіла одна дівчинка, проходячи повз мене зі своєю подружкою.

– Бідолашна, – жалісливо прошептала друга. – Мабуть її батько одружився вдруге, а її відвіз у цей пансіон аби здихатись! Тут дівчат з такою долею не мало…

Я злісно зиркнула на дівчат, що розглядали ялинку, і знову визирнула з дверей: можливо в далині горизонту ось-ось з’явиться маленька темна точка, що і виявиться каретою, в якій їде тато.

– Веселих свят, веселих свят, так янголи співають! Хай буде лад, хай буде лад, і зірка щастя сяє! – співали дівчатка, стоячи біля каміну і щиро радіючи Різдву. Одна із дорослих вихованок їм акомпонувала на піаніно, а виховательки, проходячи повз, схвально їм усміхались.

Я зітхнула. Сьогодні ні по одну з учениць не приїхали батьки. Усі, хто виглядав карети вчора, вирішили, що через заметіль дістатись до пансіону неможливо, і сьогодні вже навіть не сподівались побачитися з рідними. Та вони й не особливо тужили через це. Час від часу дівчата вибігали на вулицю, грали в сніжки, ліпили сніговиків, а потім, червонощокі, як снігурі, повертались в пансіон і грілись біля каміна, розповідаючи одна одній всілякі Різдвяні історії.

– Софі, – витягнув мене хтось звертанням із сумних роздумів. Я обернулась і побачила ласкаво усміхнену директрису Далкін. На ній було грузьке синє пальто, а руки вона тримала в муфті. – В зал через відкриті двері заходить багато холоду. Ходи до дівчаток, послухай як вони співають. Можливо, й тобі захочеться до них приєднатись.

Вона кивнула на вихованок, що співали з листочка вже нову пісню.

– Але мій тато... – тихенько промовила я. – Я б хотіла зустріти його, коли він приїде…

Директриса ніжно усміхнулась і опустила очі, та в ту мить з дверей подув такий сильний і пронизливий вітер, що і її і моє пальто сколихнулось. Декілька свічок на ялинці згасло і я зрозуміла, що чергування біля відкритих дверей доведеться завершити.

– Тато не казав вам, коли планує повертатись з Індії? – швидко запитала я. – Вам не приходили від нього листи? Сьогодні Різдво, тато завжди на Різдво повертався додому.

Директриса відкрила рота, але не спішила з відповіддю, очі її забігали. Вона спробувала мене відвести від дверей, у які задував сніг, але в ту мить я почула як за спиною протупотіли копита коней, затріщали колеса, і я радісно викрикнула:

– Це тато!

– Матусю! Татечку!

Мене сповнену надії, що приїхав батько, ледь не збила з ніг моя сусідка по кімнаті Лілі. Вона вибігла надвір і кинулася в обійми рудокосій жінці, що виходила з карети, а потім почала цілувати в розчервонілі щоки чоловіка з чорними закрученими вусами. За нею слідом надвір вибігли ще чотири дівчинки, дві з них були, як і Лілі, рудими, а інші дві темнокосими.

– Щасливого Різдва, люба! – усміхалася жіночка до Лілі і по черзі цілувала інших дочок.

Я розчаровано скривилась. Приїхав не мій тато, приїхали батьки Лілі – містер і місіс Гарлайт.

– Лілі, значить ти їдеш додому? – запитала я, вийшовши на сходи. – Ти так швидко перемила весь посуд?

– Мам, ти привезла те, що я просила? – Лілі нетерпляче затупала на місці, поки мама виймала з карети якийсь пакунок. – Так, Софі, я буду дома всі Різдвяні канікули.

Лілі отримала пакунок, шмигнула повз мене в пансіон і побігла з ним одним із коридорів.

– Куди це вона? – здивувалась місіс Гарлайт. Чотири дівчинки поруч знизали плечима і дві з них почали про щось допитливо розпитувати батька. – Яка ганебна поведінка для юної благородної міс! – обурилась жінка, проводжаючи поглядом Лілі.

– Мам, а ми будемо сьогодні їсти курку? – поцікавилась руденька сором’язлива дівчинка, яка була на рік молодша за нас з Лілі, їй було сім.

Місіс Гарлайт ласкаво потріпала її по щоці, та замість відповіді поцікавилась у директриси Далкін, що стояла у мене за спиною, які успіхи в навчанні мають її п’ятеро донечок.

Директриса Далкін хитро відвела погляд, всміхнулась, і промовила:

– Міс Гарлайт Лілі має неабиякі здобутки, правда не в навчанні, а в тому, аби щось утнути. Їй вдається кожен раз мене дивувати! Я ще не відійшла від історії, коли Лілі взяла в одному з кабінетів фосфор і обмазавшись ним почала лякати вночі знадвору дівчат в сусідніх кімнатах… Двоє з них досі заїки, прости Господи… Але вчорашня її ідея підсипати в різдвяний пиріг снодійного, яке собі капає місіс Томсон, вразила мене безповоротно. Учениці після вечері зробилися мляві, як сонні мухи, а на святковому концерті взагалі поснули прямо під час виступу на сцені. Лілі і вчора і сьогодні у покарання мала вимити увесь посуд, який залишиться на святкових столах.

Місіс Гарлайт була просто в люті від почутого, однак трималась дуже гідно. Містер Гарлайт намагався сховати усмішку, хоча розумів, що така поведінка несумісна зі званням благородної освіченої леді. А Лілі у цей час вибігла з пансіону і ніяк не могла второпати, чому її мати уся червона від гніву, а губи її страшно трясуться.

– Сподіваюся, – все ж спромоглася промовити місіс Гарлайт невимушеним рівним тоном, – всі інші міс мають куди ліпші досягнення в навчанні, ніж Лілі. – Вона багатозначно подивилась на рудоволосу злякану таким тоном дівчинку, і та зрозуміла, що дома їй не варто очікувати чогось доброго.

– До побачення, місіс Далкін, – місіс Гарлайт ще раз зпепеляючим поглядом зиркнула на Лілі і наказала всім донькам сідати в карету.